ДОСВІД ОСОБИСТОСТІ: СОЦІАЛЬНИЙ АСПЕКТ

Досвід особистості та його вплив на індивідуальний життєвий шлях стає актуальною проблематикою різних напрямків науки психології. Проблема набуття особистого досвіду людиною як соціальної істоти цілком справедливо посідає одне із центральних місць сучасних досліджень (О.О. Кронік; А.Є. Лагутіна; О.М. Лактіонов; Т.М. Титаренко; Чепелєва Н.В.). Теоретичний аналіз праць вітчизняних та зарубіжних науковців дозволить наблизитись до поняття «досвід» та його взаємозв’язку з культурним середовищем, а значить – розкрити соціальний аспект досвіду особистості.

Становлення проблеми досвіду особистості починається з античної філософії, в контексті якої це поняття набуває значення своєрідного інструменту людського пізнання і протягом декількох історичних етапів розвитку науки набирає статусу психологічної категорії та посідає своє місце у структурі особистості. В межах науково-філософської думки «досвід» розглядався в інтроспективному значенні як процес пізнання «самих себе» через міркування (Геракліт); означав розуміння психічних явищ людини і називався «внутрішнім» (Августин); виступав як основний засіб пізнання навколишнього, зокрема природних явищ (Геракліт; Парменід; Демокріт); розглядався як взаємодія між природою (дійсністю) та людиною, що сама може змінювати цю дійсність (Телезіо; Кампанела); означав перший крок у процесі пізнання (Леонардо; Галілей); використовувався як синонім експериментування, а не лише накопичування чуттєвих вражень. Перетворюючи природу реально, досвід змінював і спосіб її відображення в мисленні (М.Г. Ярошевський, Л.І. Анциферова).

У зв’язку з неможливістю пояснення явищ психічної діяльності, процесів розуміння, свідомого ставлення до дійсності, протягом століть складалась методологія дослідного підходу спрямована на вивчення людської природи, яка почала розроблятись ще в античні часи різними філософськими школами (Аристотелем; Галеном; Алкмеоном; Гіппократом). І тільки у XVII столітті «досвід» став набувати рангу фундаментального поняття пізнання у філософії та психології (Дж. Локк; В. Вундт).

На сучасному етапі розвитку психологічної науки поняття «досвід» часто застосовувалось вченими як складова різних психологічних концепцій структури особистості (Б.І. Додонов; К.К. Платонов), але тільки останнім часом це поняття виступає саме предметом дослідження (Н.В. Чепелєва; О.О. Зарецька; В.В. Андрієвська та інші).

В експериментальних дослідженнях та теоретичних працях вітчизняних та зарубіжних вчених розглядаються різновиди досвіду; складові досвіду у людей з різними соціальними умовами існування; формування досвіду у певному віці; вплив досвіду на особистість та її життєвий шлях (О.В. Киричук, В.А. Роменець, В.О. Шатенко; Т.С. Кириленко; Т.М. Титаренко; О.М. Лактіонов; Н.В. Цапкін та інші).

Людина як частина навколишнього світу, залежна від способів та правил існування в соціальному середовищі в межах певної культури. Соціальний аспект вкладено у поняття «досвід як буття людини» і тлумачиться як здатність індивіда адаптуватись до змінних умов життя, що включає й засоби життєдіяльності (знання, уміння, навички), соціальний статус, ставлення до себе як до цінності й характер взаємин з оточуючими (О.Н. Лактіонов). Соціальний характер досвіду підкреслюється в теорії особистісних конструктів, він визначається як обмежена частина реальності, яка потрапила в сферу дій людини (Дж. Келлі). Укоріненим в універсумі культури є «психологічний досвід», який відповідає за емоційно (негативно або позитивно) забарвлені стани екзістенційного характеру (почування меншовартості або, навпаки, власної гідності, глибинний страх або захищеність) (Л.І Воробйова, Т.Н. Снегірьова), які починають виникати у дитини в лоні сім’ї.

Саме в колі найближчого соціального оточення дитина засвоює як моральні цінності, культурні норми, що відповідають вимогам суспільства, так і повсякденно спостерігає способи емоційного та поведінкового реагування дорослих на власні дії або інших людей, які притаманні певній родині. Під керівництвом дорослої людини відбувається входження дитини в соціальне середовище з неповторними індивідуальним світосприйняттям, емоційно-ціннісним наповненням простору її існування, певним ставленням до оточуючого середовища. Це безпосередньо впливає на особистість, зокрема, на її вибір життєвої позиції, перевірка якої може відбуватись тільки в більш широкому соціальному просторі, через випробування нових форм поведінки, нових емоційних реакцій, нового ставлення до діючого, що має призвести до набуття нових соціальних аспектів особистого досвіду.

Головне, вважає Максимова Н.Ю, щоб дитиною засвоювався позитивний соціальний досвід, який сприяє швидкий адаптації до оточуючого, в іншому випадку, коли із-за певних причин цього не відбувається, порушується процес соціалізації. Тому якість проходження процесу соціалізації впливає не тільки на формування суб’єктності, завдяки який особистість відчуває себе здатною пізнавати, діяти та перетворювати навколишній світ, але й відображає характер цієї спрямованої активності: соціально-прийнятної або антисоціальної, що відповідно наповнює досвід особистості.

У процесі соціалізації дитина набуває свій особистий досвід, тому цей процес являється в житті кожного суб’єкта досить важливим. Однак середовище постійно змінюється і вникає проблема, що пов’язана з ефективною адаптацією людини до нього. Так, А.Ш. Тхостов та К.Г. Сурков, аналізуючи через співвідношення «насилля» – «зусилля» вплив на людину нових соціокультурних умов, середовища існування, типів комунікацій, нових технологій задоволення потреб, показують неутішні наслідки сучасної соціалізації і вводять поняття «культурної патології».

Виходить, що полегшення життя людини новітніми технологіями ніби нівелює значення власних досягнень у будь-якій корисній діяльності і стає пасткою для її адекватного саморозвитку. Автори підкреслюють, що безліч розважальних «реальних» програм з великими призовими фондами формують, особливо успішно у свідомості недосвідчених або не дуже розвинутих людей, життєві стратегії, в яких цілеспрямована праця і, взагалі, будь-яке зусилля являються негативними цінностями, асоціюються з силуванням, рабством, неуспіхом, ганьбою. Необхідність чесно працювати ними сприймається як тяжка життєва невдача (А.Ш. Тхостов та К.Г. Сурков). Власне, «позитивна» заміна цінностей, яка зараз відбувається, з рештою, може «негативно» позначитись на всьому процесі соціалізації сучасної особистості, а значить й на всіх аспектах її досвіду.

Дане поняття культурної патології дуже співзвучне з поняттям дисгармонії, під яким розуміється часткове або повне порушення принципу гармонійності в розвитку особистості. Часткова дисгармонія особистості може спостерігатись саме у період швидкої інформатизації і технократизації суспільства, інтелектуалізації людини і на цій основі може виникнути дефіцит емоційності (С.У. Гончаренко), та відобразитись на суб’єктах спілкування. Передача досвіду, норм, правил, цінностей, життєвих орієнтирів дорослими людьми впливає на набуття особистого досвіду дитиною, на становлення її внутрішнього світу. Виходить, для культурного розвитку дитини важливе оточення, яке бере участь у процесі її соціалізації.

Власне, це зазначав Л.С. Виготський, що загальна послідовність культурного розвитку дитини відбувається таким чином: спочатку інші люди діють по відношенню до дитини, потім вона сама вступає у взаємодії з оточуючими, нарешті, вона починає діяти на інших і тільки в кінці починає діяти на себе (Л.С. Виготський). Тобто поступово відбувається ніби поєднання зовнішнього та внутрішнього світів, які утворюють життєвий світ людини, про який зазначав П.П. Горностай. Внутрішній світ – це світ власної уяви, переживань, мрій, спогадів та зовнішній – це частина оточуючого простору, яку людина вважає своїм життєвим середовищем, де здійснюється активна життєдіяльність, ці умовно розділені частини нерівнозначні і мають для різних людей неоднакову цінність (П.П. Горностай), але поєднуються у життєвій історії, у досвіді.

Отже, у дорослої людини більше соціальних контактів, зв’язків, які можуть безпосередньо впливати на неї та її досвід, але для будь-якої особистості важливим залишається первинне соціальне оточення: батьки або ті, хто їх замінюють. Домінуюча роль батьків, не дивлячись на розширення соціального середовища, у формуванні досвіду дитини молодшого шкільного, підліткового та юнацького віку, встановлена у нашому дослідженні.

Ми дійшли висновку, що досвід людини – це спільне утворення від взаємодії двох просторів – особистісного та соціального, поповнення якого відбувається в процесі життєдіяльності, на всіх вікових етапах її психічного розвитку. Важливим моментом залишається необхідність вчасного засвоєння у певний період психічного розвитку людини різних складових досвіду: знань про соціум, ціннісних орієнтацій, моральних оцінок подій та вчинків, розуміння соціальних проблем, що у сукупності надають позитивний соціальний досвід особистості.

Джерела та література:

1. Выготский Л.С. Собрание  сочинений в 6-ти т. – Т. 4. – М.: Педагогика, 1984. – 432 с.
2. Горностай П.П. Личность и роль. Ролевой подход в социальной психологии личности. – К.: Интерпресс ЛТД, 2007. – 312 с.
3. Лактионов А.Н. Координаты индивидуального опыта. – Харьков: Бизнес Информ, 1998. – 492 с.
4. Тхостов А.Ш., Сурнов К.Г. Влияние современных технологий на развитие личности и формирование патологических форм адаптации: обратная сторона социализации // Психологический журнал. – Том 26. – № 6, 2005. – С. 16–24.
5. Чепелева Н.В. Психологические механизмы понимания и интерпретации личного опыта // Актуальні проблеми психології. – Т.2. – Психологічна герменевтика / за ред. Н.В. Чепелєвої. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бурого, 2002. – Вип.. 2. – С. 3–13.