РЕЛІГІЯ ТА ОСОБИСТІСТЬ: ОСНОВНІ АСПЕКТИ ВЗАЄМОВПЛИВУ

Вступ. Згідно з даними нещодавнього соціального опитування, проведеного компанією «Research & Branding Group» у березні поточного року, церква очолює рейтинг інститутів суспільства та влади, які користуються найбільшою довірою у мешканців України. Зокрема, саме так вона сприймається 62 % опитаних українців, тоді як не довіряють їй більш ніж удвічі менше осіб – 24 %. Для порівняння варто зазначити, що ЗМІ вірять тільки приблизно третина наших співгромадян (32 %), а політичним партіям – взагалі лише 8 % [5]. І якщо українці, принаймні в наш час, найбільше довіряють саме церкві, отже, вона істотно впливає на їх свідомість і поведінку. До того ж такий вплив є зворотнім: з одного боку, релігійні інституції формують світосприйняття і світорозуміння особистості, з іншого – вона до певної межі самостійно конструює осмислення їх ідеологем. У зв’язку з усім вищезазначеним, вивчення основних аспектів такого взаємовпливу виступає вагомою складовою прогнозування соціальної поведінки людини, яка так чи інакше самоідентифікується з категорією вірян.

Теоретичний аналіз проблеми. Науковці зазначають, що особистість формують три базові чинники: спадковість (індивідні риси), середовище (в першу чергу соціальне) та активність (у зрілі роки – ще й самоактивність). При цьому якщо перші два дійсно «формують» людину в повному сенсі цього слова, то останній вказує на специфіку зворотного впливу індивіда на соціум.

На перший погляд здається, що релігійність визначається впливом переважно тільки другого фактору, який у даному випадку розглядається як релігійна соціалізація та, у зв’язку з тисячолітньою «законсервованістю» відповідних цінностей, залишає надто мало місця для будь-яких індивідуальних «творчих імпровізацій». Але насправді тут існують складніші взаємозв’язки, які варто проаналізувати детальніше.

По-перше, необхідно визначити поняття «релігійність» (як похідне від «релігії»), яке позначає якісну результуючу впливу релігійних цінностей на особистість та, частково, власних інтерпретацій останньою даних цінностей.

І. Шмельов, проаналізувавши праці дослідників у цій сфері, виокремлює наступні основні аспекти розгляду релігійності (релігієзнавчі, соціологічні та психологічні):

-     вплив релігії на свідомість і поведінку окремих індивідів і соціальних, демографічних груп (Д. Угринович);

-     певний стан окремих груп, спільнот, людей, які вірять у надприродне, поклоняючись йому, прихильні до релігії та приймають її віровчення і приписи (Ж. Тощенко);

-     якість індивіда та групи, що виражається у релігійних властивостях свідомості, поведінки та відносин (І. Яблоков);

-     цілісне відношення людини до світу, «пронизане» емоційним та оцінковим сприйняттям явищ як природного, так і соціального рівнів через універсальну призму надприродного (Р. Рінк);

-     відчуття того, що наш світ є частиною чогось більшого, надприродного, де усвідомлюються та здійснюються вищі цілі існування людини (В. Вундт) й ін. [6].

Важливі узагальнення в цьому напрямку здійснила й О.Войнівська, що у підсумку дало змогу дослідниці розглядати релігійність у найширшому розумінні як форму буття релігії у її суб’єктивних проявах, а також як сутнісну характеристику психологічного стану особистості, що відображає її релігійне світорозуміння, релігійне світовідчуття та релігійне світоставлення [2, с. 6].

По-друге, варто вказати: релігійність, як і будь-які інші утворення ціннісної природи, не є іманентно притаманною особистості властивістю, а формується, насамперед, у релігійно спрямованому соціальному середовищі, через процес релігійної соціалізації та посередництво її агентів. Як зазначає М. Пірен, релігійну соціалізацію необхідно вивчати у двох основних контекстах: соціологічному та психологічному. При цьому перший передбачає традицію наукового аналізу в напрямку від суспільства до особистості, визначаючи міру включеності людини у соціальні (в даному випадку – релігійні) відносини й усвідомлення власної ролі в них. Психологічна ж традиція, навпаки, проводить вектор впливу від особистості до суспільства [4].

Загалом релігійна соціалізація – це процес взаємодії між людиною та ключовим соціальним інститутом (церквою, певною конфесією), що базується не на пасивному прийнятті її вимог, а на активному засвоєнні релігійного досвіду, входженні у відповідне соціальне середовище за рахунок власної діяльності особистості.

По-третє, важливим є розгляд конкретних особистісних передумов перебігу описаного процесу, що можуть в одних випадках сприяти становленню справді глибоковіруючої людини, в інших – формувати тільки зовнішню (наприклад, «корисливу») релігійність, ще в інших – взагалі не давати очікуваного для агентів такої соціалізації результату (відсутність релігійності або навіть «войовничий атеїзм»). Зокрема, згідно з дослідженнями В. Сароглу, індивідуальні відмінності міри релігійності, принаймні частково, пояснюються впливом двох із базових особистісних рис – «поступливості» («доброзичливості») та «сумлінності» («доброчесності»). До того ж, як переконує дослідник, зазначені риси діють незалежно від інших особистісних (статі, віку) чи ситуаційних (країна, ефект когорти) факторів, впливаючи на рівень релігійності суттєво більше, ніж вона – на них [7].

Ще глибші передумови становлення відповідної якості можемо віднайти у міркуваннях відомих психоаналітиків (З. Фройд, К. Юнг та ін.) або, на рівні аналізу специфіки національного менталітету, в працях класиків етнопсихології та їх сучасних послідовників, у тому числі в Україні [наприклад, 3]. Зокрема,                 В. Москальцем відомі риси українського національного характеру – інтровертизм, індивідуалізм та емоційність – розглядаються в якості психологічного чинника релігійності українців. На думку вченого, цей чинник зумовлює такі її особливості, як глибоке емоційно-почуттєве забарвлення, автентичність, особистісність віри. Отже, релігійність особистості українця не можна зрозуміти, наприклад, поза його індивідуалізмом [там само, с. 212]; тоді як для віруючих представників інших націй типовими будуть дещо інші риси.

По-четверте, аналізуючи взаємовплив релігії та особистості, в контексті актуальних методологічних віянь постнекласичної психології неможливо не згадати ще одне вагоме поняття – «дискурс», а саме «релігійний дискурс». У сучасній літературі побутують переважно соціологічні чи релігієзнавчі його визначення [наприклад, 1], тому детальніший розгляд варто розпочинати із психологічних аспектів ключової у даному випадку категорії дискурсу. Як засвідчує аналіз напрацювань найвідоміших представників західної дискурсивної психології, дискурс – це усі форми розмовної взаємодії, а також письмові тексти, у яких формулюються різні «версії» одного й того ж «об’єкту», а в підсумку – відповідні моделі та категоризації світу (Дж. Поттер, М. Уетерелл, Я. Паркер та ін.). В межах «дискурсивного повороту» в гуманітарних і соціальних науках обґрунтовується ідея про те, що саме дискурси, а точніше – дискурсивні практики, творять соціально-комунікативний світ як культурно-семіотичну, «олюднену» реальність взаємодіючих суб’єктів. Відповідно, релігійний дискурс – активно функціонуюча, динамічна мовно-комунікативна модель світу, в якому панують релігійні цінності та який до певної міри є істинним для своїх авторів і реципієнтів, значною мірою визначаючи їх реальну діяльність.

Висновки. Отже, релігія та особистість – особливі соціальні сутності, взаємозумовлювані та взаємодоповнювані. Так, перша впливає на другу через механізми й агентів релігійної соціалізації, а друга вибірково сприймає та осмислює зазначені впливи у зв’язку з конкретними своїми рисами. Реальним же посередником між ними обома виступає релігійний дискурс (з боку церкви – це, наприклад, проповідь, з боку людини – молитва) як цілісний та динамічний соціально-комунікативний простір висловлювань на відповідну тематику.

Джерела та література:

1. Бобырева Е.В. Религиозный дискурс: ценности, жанры, языковые характеристики: [Монография] / Е.В. Бобырева – Волгоград: Перемена, 2007. – 385 с.
2. Войнівська О.О. Психологічні особливості особистісної релігійності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. психол. наук: спец. 19.00.01 «Загальна психологія, історія психології» / О.О. Войнівська. – Одеса, 2007. – 18 с.
3. Москалець В.П. Психологія релігії: Посібник / В.П. Москалець – К.: Академвидав, 2004. – 240 с.
4. Пірен М. Утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і релігійна соціалізація особистості / М. Пірен // Соціальна психологія. – 2005. – № 6 (14). – С. 31-41.
5. Украинцы больше всего доверяют церкви (опрос) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://interfax.com.ua/news/political/256471.html
6. Шмелев И.М. Понятие «религиозная личность» и классификации типов верующих людей в зарубежной и отечественной психологии // И.М. Шмелев / Материалы международной научно-практической конференции 10–11 мая 2012 года; Дарбинян А.Р., Аветисян П.С. (ред.).  – НИЦ Социосфера, 2012. – С. 49–56. 
7. Saroglou, V. Religiousness as a cultural adaptation of basic traits: a Five-Factor Model perspective // Personality and Social Psychology Review [originally published online 2009]. – Retrieved 27/03/2015 from https://www.uclouvain.be/cps/ucl/doc/psyreli/documents/2010.PSPR.pdf