ПОНЯТТЯ «КОМУНІКАТИВНОЇ МОВЛЕННЄВОЇ КУЛЬТУРИ» У РОБОТІ ПРАЦІВНИКІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ УКРАЇНИ

Постановка проблеми. У зв’язку із реформуванням МВС України шляхом впровадження Національної поліції на новообраних працівників  покладено, окрім основних обов’язків, які помножились, ще і суспільний обов’язок виправдати довіру українського народу та  «очистити честь мундира», представивши країні поліцію, як абсолютно інший «не караючий» орган виконавчої влади, а як гарант дотримання правопорядку, завжди готового надати допомогу в межах своїх повноважень.  А «задля підняття іміджу та довіри до поліції важливі не кількісні, а якісні показники роботи правоохоронців. Зміни стосуються не лише вирішення кадрових питань, а і принципово нового підходу до виконання поліцейськими своїх функцій»[1].

Однією ж із особливостей діяльності працівників правоохоронних органів  є  те, що вона відбувається у постійному контакті з різними людьми: за віком, статтю, соціальним положенням, рівнем освіти, особливостями характеру, ставлення до закону і т.п. Комунікативна культура працівників поліції, вміння правильно, ясно й чітко висловлювати свою думку безпосередньо впливає на характер вирішення багатьох соціально-правових проблем, створює сприятливі умови для налагодження необхідних зв’язків з різними категоріями населення, дозволяє послідовно й ефективно розв’язувати складні професійні завдання психологічного та міжособистісного характеру. І зрозуміло, що є основною складовою іміджу та професійної культури працівника.

У зв’язку з цим сьогодні приділяється особлива увага питанням підвищення ефективності та вдосконалення їх професійної підготовки, формування у правоохоронців професійної  культури та комунікативно- мовленнєвої культури зокрема.

Дослідження проблеми комунікативної культури правоохоронців постійно знаходиться у полі зору вчених, практиків, громадськості. Вітчизняними та зарубіжними науковцями досліджується широке коло питань, пов’язаних з цією проблематикою. Слід відзначити, що в сучасному науковому полі представлені різні підходи до трактування поняття «комунікативна культура», зокрема: методологічний (О. Бондаренко, Н. Кузьміна, В. Сластьонін, Г . Щукана та ін.), світоглядний ( О. Бодальов, Б. Ломов та ін.), психологічний (Б. Ананьєв, І. Зимня, І. Котова, Є. Рогов та ін.), соціологічний (Т. Дрідзе, С. Самигін, Є. Руденський та ін.), лінгвістичний (Б. Головін, М. Кохтерев, Г. Михальська та ін.), що зумовлено взаємопроникненням наукових знань із однієї галузі в іншу. Наукові розвідки ж інших дослідників активізували обговорення різноманітних аспектів прояву комунікативної культури  правоохоронців, зокрема: І.Б. Пономарьов дав психологічний аналіз конфліктів в діяльності і спілкуванні працівників органів внутрішніх справ; взаємовідносин у колективах ОВС - В.Г. Кутушев, контактів оперативних працівників із суб’єктами зацікавленості - Ю.В. Чуфаровський, міжособистісної взаємодії працівників органів внутрішніх справ  - В.В. Авдєєв та їх психологічної стійкості -  О.Ф. Беца. Дослідники акцентують увагу на психологічних засадах спілкування оперпрацівників (В.С. Новиков) та вмінні працівників патрульно-постової служби міліції спілкуватись з громадянами (О. М. Націєвський), вивчають соціально-психологічні аспекти службового спілкування ОВС (О.Г. Каменікова), а також методи психологічного впливу на особистість в діяльності співробітників міліції з попередження правопорушень (В.В. Юстицький).

Поряд із зазначеними вище результатами наукового пошуку проблема формування комунікативно-мовленнєвої культури працівників ОВС, а тепер уже Національної поліції залишається ще не достатньо вивченою, що і визначило вибір цієї теми для наукових розвідок.

Виклад основного матеріалу. Для того, щоб зрозуміти особливості прояву та формування комунікативно-мовленнєвої культури у представників поліції варто розібратись у поняттях «професійна мовленнєва культура» та «комунікативна культура».

Професійна мовленнєва культура базується на двох складових - професійній та мовленнєвій культурах.

Л. Мацько визначає мовленнєву культуру як «вміння володіти мовою» [6, с.7]. Також існує думка, що мовленнєва культура – це загальноприйнятий мовний етикет [11, с.12]; культура мислення та культура суспільних і  духовних стосунків людини [2, с.38]. У свою чергу, професійна культура – ступінь досконалості професійного розвитку людини [1, с. 202]. Таким чином, професійна мовленнєву культуру можна розглядати як  важливий компонент загальної культури фахівця, що визначає здатність до ефективного спілкування в контексті професійної діяльності. Вона синтезує в собі комплекс знань, цінностей, способів поведінки, необхідних у ситуаціях ділового спілкування та умінь гнучко реалізовувати їх на практиці з метою забезпечення ефективної професійної діяльності.

Що ж стосується поняття «комунікативної культури», то дослідження наочно засвідчило, що на сьогодні існує безліч його визначень: від дуже простих ( «комунікативна культура – це вміння слухати та розуміти почуте») [9, с. 38] до надто складних (« комунікативна культура - це інтеріоризовані патерни рапортних взаємодій на вербальному й невербальному рівнях репрезентації особистісних потреб» [9, с.39]. Так, російський науковець Г. Тараторкін зазначає, що «… комунікативна культура – це позиція особистості, що проявляється в потребі взаємодії з іншими суб’єктами, цілісності й індивідуальності, творчому потенціалі людини і її здатності підтримувати комунікації, доброзичливе відношення до оточуючих суб’єктів [10, с. 314]. Інша російська дослідниця О. Маслова впевнена, що комунікативна культура повинна розглядатись як система внутрішніх ресурсів, які необхідні для створення  ефективної комунікації у певному колі ситуації особистісної взаємодій. Отже, відзначає дослідниця, «…комунікативна культура – це сукупність спеціальних комунікативних якостей особистості, здібностей, знань, умінь, навичок завдяки яким, індивід попереджує виникнення певних труднощів й прогнозує результативність міжособистісної і професійної взаємодії…Загалом комунікативна культура особистості є проявом особистісної рефлексії, інтеріоризованим досвідом загальнолюдської культури, що зумовлює індивідуальну своєрідність особистості» [5, с.81]. Вітчизняний фахівець у сфері педагогіки О. Корніяка відзначає, що « …у сучасній літературі комунікативна культура розглядається як морально зорієнтований засіб комунікації, що забезпечує афективно-інформаційний обмін між людьми, опосередковує їхню взаємодію та взаємовплив, уможливлює міжособистісне сприймання та взаєморозуміння (перцепцію); це більш-меш довершена готовність, спроможність особистості до спілкування з оточення [3, с.187].

Якщо узагальнити  науковий пошук з даної тематики, то можна зазначити, що комунікативну культуру позиціонують як сукупність елементів, що регулюють комунікативну діяльність і формуються, функціонують та розвиваються через взаємодію суб’єктів.

Зрозуміло, що характеризуючи особливості правоохоронної діяльності, фахівці зазначають, що вона є комунікативною за змістом та гуманістичною за своєю суттю [4, с.26]. Ці особливості правоохоронної діяльності передбачають високий рівень комунікативної культури персоналу правоохоронних органів, складовими якої  є певна сукупність знань та умінь, що забезпечують ефективне протікання комунікативного процесу. З-поміж останніх виділимо уміння та здатність працівників правоохоронних органів встановлювати, підтримувати та розвивати необхідні контакти з іншими людьми, плідно співпрацювати з ними, з гідністю поводитись у конфліктних ситуаціях та інші. Рівень комунікативної культури працівників знаходиться у прямій залежності від їх загального розвитку, широти світогляду, правової культури, наявності різнобічних знань, сформованості певних моральних принципів.

Результати досліджень, проведених у різних країнах, свідчать, що чимало арештів і затримань здійснюється без застосування сили. Це перемога, здобута за допомогою слів і поваги до людини. Проте, не варто забувати, що специфіка професійного спілкування правоохоронців має низку важливих особливостей, а саме: неухильне дотримання законності; також правоохоронна діяльність нерідко пов’язана з використанням примусових заходів і обмеження прав особистості; нерідко при взаємодії із громадянами з обов’язку служби співробітники відчувають приховану (а іноді й відкриту) протидію, агресію і не мають права відмовитися від подібного спілкування і повинні продовжувати виконувати власні повноваження; професійне спілкування правоохоронців із громадянами характеризується  специфічністю приводів для вступу в контакт; і звичайно, що невід’ємною стороною професійного спілкування правоохоронців з громадянами є певна формалізація подібного спілкування різноманітними нормативно-правовими документами [7, с.9-10].

До того ж, у працівників з великим стажем роботи в ОВС спостерігається професійна деформація мови, що проявляється у використанні кримінального жаргону, перевантаженості юридичною термінологією. На жаль, часто вона ґрунтується на «вуличній лексиці», а іноді – на кримінальній субкультурі, що негативно впливає не тільки на рівень комунікативної культури самих працівників поліції, а й на громадян, що беруть участь у такому спілкуванні, особливо на тих, хто вперше опинився у подібній ситуації [8, с.170].

Висновок. Комунікативно-мовленна культура індивіда визначається як система знань, норм, цінностей і зразків поведінки, прийнятих в суспільстві і вміння їх органічно, природно й невимушено реалізувати  у діловому й емоційному спілкуванні. Володіння державною мовою, граматично правильною, чіткою – показник професійної та загальної культури. Це вимагає від кожного працівника поліції дбайливого ставлення до мови, найефективнішого використання її необмежених можливостей висловлювання, та є необхідною умовою для профілактичної та роз’яснювальної роботи з різними категоріями населення. Перспективами подальших досліджень вважаємо визначення організаційно-психологічних умов формування комунікативно-мовленнєвої культури майбутніх працівників поліції.

Джерела та література:

1. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Юридична деонтологія. — К., 1999, 2005.
2. Культура фахового мовлення:  Навчальний посібник / За ред. Н.Д.Бабич. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 496 с.
3. Корніяка О.М. Психологія комунікативної культури школяра: Монографія. – К.: Міленіум, 2006. – 336 с.
4. Латкова И. А. Профессиональная педагогика в работе с персоналом ОВД: Лекция / И. А. Латкова, И. Ф.Колонтаевская . – М.,1995. – 26 с.
5. Маслова О.Г. Роль коммуникативной культуры в профессиональной деятельности государственных служащих // Научный вестник Ярославского педагогического ун-та. - 2010. - Вып. 1. - С. 77-85.
6. Мацько  Л. І.,  Кравець  Л. В.  Культура  української  фахової  мови:  Навч.  посіб.  / Л. І. Мацько,  Л. В.  Кравець  –  К.:  ВЦ «Академія», 2007. – 360 с.
7. Розов В.І. Комунікативна підготовка співробітників правоохоронних органів Навчальний посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2015. — 160 с. — ISBN 978-617-673-360-7.
8. Ряшко, В. І. Логіка [Текст] : навч. посіб. / В. І. Ряшко. – К. : Центр навчальної літератури, 2009. – 326 с.
9. Садовская В.С. Основы коммуникативной культуры / В. С. Садовская, В. А. Ремизов; [общ. ред. Ремизова В. А.] — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2011. — 206 с.
10. Тараторкин Г.В. Коммуникативная культура в системе государственной службы: теоретические основы//Сборник научных работ Томского госуд. ун-та. Серия «Гуманитарные науки» - 2009 - №4. - С. 311-323