ОЗНАКИ ПТСР У ДІТЕЙ ТА ОСОБЛИВОСТІ КРИЗОВИХ ІНТЕРВЕНЦІЙ ДІТЕЙ, ЩО ПЕРЕЖИЛИ ПСИХОТРАВМУЮЧІ ПОДІЇ

Ситуація, яку переживає Україна впродовж останіх двох років, сформована низкою надзвичайних та екстремальних подій, які є травмуючими для різних верств населення. Проте особливих випробувань зазнають діти, що пережили психотравмуючі події, наслідки яких ще довго будуть відбиватися на їхньому психічному здоров’ї, поведінці, здатності будувати конструктивні соціальні зв’язки. Дорослі повинні допомогти дітям почуватися в безпеці, коли світ здається дуже небезпечним місцем, мають розуміти, як правильно реагувати на емоційні реакції та стани дітей, серйозність яких варіюється залежно від особистих обставин.

Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) виникає як відтермінована і/або затяжна реакція на стресову подію або ситуацію (короткочасну або тривалу) загрозливого або катастрофічного характеру, яка може викликати стрес у будь-якої людини, а тим більше у дитини. Проте симптоми в дитини спостерігаються довше, ніж у дорослого та мають свої особливості прояву.

Дітям, які пережили психологічну травму, досить важко зрозуміти, що з ними сталося. Це пов’язано, насамперед, з їхніми віковими особливостями: їм не вистачає соціальної, фізіологічної та психологічної зрілості. Дитина не в змозі повністю усвідомити зміст того, що відбувається – вона просто запам’ятовує ситуацію, свої переживання в цю мить. Її сприйняття дійсності стає хаотичним, безладним, починає відзначатися плутаниною, втрачається «структура світу» в якому дитина живе.

Загальними ознаками стресу чи ПТСР у дітей є:

-     Загострені емоції: агресивні реакції, тривожні прояви;

-     Посилення страхів, поява випадкових страхів, яких раніше не було;

-     Регрес – повернення на ранні форми прояву поведінки (поява потреби у допомозі батьків для виконання чогось, якої не потрібно було раніше);

-     Відмова від їжі, порушення сну;

-     Підвищена активність або навпаки замкненість, пасивність (в залежності від типу НС);

-     Послаблення імунітету, загострення хронічних хвороб;

-     Часта травматизація;

-     Постійний пошук самовираження через конфлікти з однолітками, незадоволення.

Як бачимо, постравматичний стресовий розлад проявляється на різних рівнях та впливає практично на усі сфери життєдіяльності особистості. Розглянемо детальніше особливості прояву ПТСР на емоційному, когнітивному та поведінковому рівні.

На емоційному рівні ПТСР у дітей проявляється:

1. У появі страхів, які є першою реакцією на пережитий стрес. Ці страхи  спричинені потребою уникнути повторного переживання загрозливої події. Наприклад: страх за родичів і близьких в армії, а також побоювання за власну безпеку, страх виходити з дому, залишатися на самоті тощо (або перебувати в замкнутому просторі).

2.  Втраті контролю. Військові дії – те, що діти і більшість дорослих не можуть контролювати. Відчуття втрати контролю породжує ефект, коли діти хапаються за все, що можуть контролювати: відмовляються йти у школу, слухатися, залишатися без батьків або улюблених іграшок тощо.

3. Гнів. Оскільки діти не можуть спрямувати свою злість на безпосередніх винуватців, тобто на джерело загрози, вони часто спрямовують її на тих, хто поряд: однокласників, сусідів, відсутніх батьків. Ситуація ускладнюється, якщо серед рідних є добровольці: патріотизм і обов’язок є абстрактними поняттями для дітей молодшого віку, які відчувають лише конкретну реальність розлуки з рідною людиною.

4. Втрата стабільності та впевненості в собі. Незвичні обставини порушують звичний спосіб життя. Це стає джерелом тривоги та постійної невпевненості.

5. Збентеження. Діти відчувають збентеження, не розуміючи, на що їм чекати, та коли це все закінчиться. Інший вид реакції – найменші можуть не розрізняти насилля-як-розвагу (в кіно, іграх) та реальні події з новин.

6. У появі відчуття провини за те, що трапилося. Оскільки маленькі діти егоцентристи, вони вважають, що «все погане сталося через мене, бо я був поганим» і думають, що хвилювання і страхи батьків викликані їх поведінкою.

На когнітивному рівні ПТСР у дітей проявляється:

1. У погіршенні концентрації уваги: діти стають неуважними.

2. У порушенні пам’яті: діти стають забудькуватими, їм важко згадувати минуле, особливо інформацію травмівного чи стресового характеру.

3. У втраті  уже сформованих когнітивних навичок.

4. У порушеннях сприйняття  оточуючого середовища. Воно стає хаотичним, уривчастим, вирізняється плутаниною.

5. У появі  думок  про смерть.

На поведінковому рівні ПТСР у дітей проявляється:

1. У різких змінах поведінки. Наприклад: діти не хочуть розлучатися з батьками навіть ненадовго, можуть в прямому сенсі слова чіплятися за батьків і потребують постійної їхньої присутності, фізичного контакту.

2. У регресі в поведінці. Наприклад: діти можуть повертатися до поведінки, властивої молодшому віку - мочаться в ліжко, втрачають навички охайності, смокчуть пальці або взагалі поводяться як зовсім маленькі діти.

3. У посиленні агресивності, гнівливості, упертості. Поведінка травмованих дітей часто характеризується ворожістю і конфліктністю  стосовно інших.

Важливо знати та відстежувати специфічні особливості прояву стресу у різних вікових групах. У таблиці 1 представлені поширені ознаки стресу в різних вікових групах:

Таблиця 1

Особливим методом психологічної допомоги при травмі є кризова інтервенція. Кризова інтервенція – це робота, спрямована на вираження сильних емоцій і інтенсивних почуттів, актуалізованих конкретною проблемою (ситуацією). Допомога у цьому випадку сконцентрована на проблемі, а не на людині. Цим кризова інтервенція відрізняється від консультування або тривалої психотерапії. Кризові інтервенції вимагають швидкого здійснення терапевтичних цілей щодо негайної реорганізації всіх функцій і контактів у зв’язку з їх втратою.

Особливості кризових інтервенцій для дітей і підлітків полягають у наступному:

1. З дітьми також важливо вийти на рівень переживань і прояву почуттів. Полегшення настає через контакт, через наявність візаві. Тому корисним є будь-який засіб, який допомагає вступити в контакт і підтримати його. Відповідний контакт виводить дитину з її самотності. Діти та підлітки спочатку не в змозі говорити про травму. Тільки коли завдяки діям психолога виникне контакт з дитиною і в неї зникає відчуття самотності, вона почне говорити.

2. У дитячий кризі психолог виконує функцію захисту та підтримки. Психолог повинен зібрати від оточення і від дитини стільки інформації, скільки можливо отримати, щоб відчути, що травма означає для життя дитини, і забезпечити необхідний рівень підтримки.

3. Діти реагують на травму формуванням симптому, що є особливим засобом дитини повідомити про страждання. Це може бути енурез, фобія, алергічна реакція і т.п. Як правило, симптом є захистом від загрозливого досвіду, тому не варто торкатись симптому на першій стадії кризової інтервенції. Ставимося до симптому, як до необхідного захисту. Як тільки дитина буде відчувати захищеність і зможе говорити про кризу (травму), симптом буде не потрібний і відступить.

4. У роботі з сім’єю та оточенням досліджуємо питання: яка причина, через яку дитині необхідний захист, може стати менш загрозливою. Дитині ми допомагаємо у вираженні того, що є, її почуття і потреби (у грі, за допомогою творчих матеріалів, лотка з піском).

5. Ми підтримуємо зв’язок між невербальним рівнем переживання і його виявом у мові.

Отже, до завдань практичного психолога при роботі з дітьми, що пережили психотравмуючі події відноситься психологічний супровід і підтримка розвитку особистісних ресурсів дитини, психологічне консультування з подолання наслідків травмуючих ситуацій, розширення способів поведінки. Ці завдання практичний психолог вирішує в консультуванні, профілактичних бесідах та психокорекційній роботі.

Джерела та література:

1. Малкина-Пых И. Г. Психологическая помощь в кризисных ситуациях / И. Г. Малкина-Пых. –М. :Эксмо, 2005. – 960 с.
2. Мищенко Л.В. Как преодолеть психотравму и востановить душевное равновесие. Методическое пособие по психотравмотерапии / Под ред. Л.В. Мищенко. –Пятигорск –Bern: РИА-КМВ, 2012. –328 с.
3. Тарабрина Н.В. Практикум по психологии посттравматического стресса. Н.В. Тарабрина. – СПб: Питер, 2001. –272 с