ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ АДАПТАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Актуальність теми. Відомо, що все у світі функціонує за законами фізики та законами природи. Досить довгий час суспільство вважало, що виживають – найсильніші представники певного виду. Проте, вченими доведено, що найважливішу роль для виживання особин відіграє їх пристосування (адаптація) до умов навколишнього середовища. Високий рівень розвитку суспільства передбачає необхідність дослідження невід’ємної складової – соціальної адаптації. Адже процес пристосування особистості в суспільстві, відповідно до вимог цього суспільства, не втрачаючи власної ідентичності, установок, мотивів та цінностей – досить складне завдання, яке стоїть перед кожною людиною.

Мета статті здійснити теоретичний огляд механізму адаптації особистості, зокрема соціальної адаптації.

Об’єктом дослідження  адаптація як соціально-психологічний процес.

Предметом дослідження є соціально-психологічні особливості соціальної адаптації особистості.

Виклад основного матеріалу. Термін «адаптація» (з лат. Adapto – пристосовую) вперше з’явився у фізіології і використовувався в біології. В науковий обіг цей термін ввів німецький фізіолог Г. Ауберт на позначення зміни, пристосувального характеру, чутливості шкірних аналізаторів до дії зовнішніх подразників. [8]

В біології одним з перших починає розробляти проблему адаптації основоположник цілісної теорії еволюції живого світу, французький зоолог Ж.-Б. Ламарк. Вчений намагався пояснити виникнення окремих видів живих істот і їх еволюцію завдяки адаптаційним змінам окремих організмів. За Ламарком, всі трансформації в особин закріпляються і передаються спадково лише у тому випадку, якщо адаптивні зміни наявні для кожного із статей, або тим, які дали наслідство. [4]

Та в загальному вигляді у природничих науках адаптація – це «… сукупність реакцій живої системи, що підтримують її цілісність функціональну стійкість при зміні умов навколишнього середовища» [2]

Адаптаційні процеси, що відбуваються в цілісному організмі людини, описують адаптацію на рівні найпростішої «цеглинки» – будови нервової системи – нейрона. Експериментально було виявлено, що після проходження через нейрон великої кількості імпульсів за обмежений час настає зниження частоти розрядів (так зване «стомлення»), яке відновлюється лише через деякий час. [5, 9]

Адаптація вимірюється в трьох основних аспектах: як процес, як результат та як основа для формування новоутворень (психічних якостей). Адаптація як процес ґрунтується перш за все, на виділенні її тимчасових характеристик – тривалості та стадій самої адаптації. В рамках цього напрямку відбувається виявлення основних елементів адаптаційного процесу, пов’язаних в єдину логічну і тимчасову послідовність. Результативний аспект адаптації традиційно використовується як ключовий елемент при оцінці успішності адаптивних процесів в цілому, від найпростішої дихотомії (адаптація-дезадаптація) до більш дрібних і багатовимірних теоретичних побудов. Адаптація як сукупність новоутворень пов’язана з двома виділеними раніше підходами – тут об’єктом розгляду є сукупність психічних якостей, які виникли в процесі адаптації та привели до того чи іншого результату. При цьому до сукупності новоутворень включаються не тільки знання, уміння та навички, отримані і сформовані суб’єктом адаптації, але і складна система міжособистісної взаємодії з професійним і соціальним оточенням.

Д. А. Бірюков  досліджував проблеми індивідуальних варіацій у проходженні процесу адаптації індивідом. Розглядаючи взаємодію індивіда і навколишнього середовища, він обґрунтував висновок про відмінність індивідуумів за рівнем адаптивності, який визначається перш за все характером реактивності організму.

Завдяки теорії когнітивного розвитку Ж. Піаже, виникло питання про важливість ролі інтелектуальних структур в розвитку процесів адаптації. Відповідно до цієї теорії, організація розумової діяльності, що розвивається від найпростіших рухових координацій до абстрактно-логічних міркувань і формування гіпотез, забезпечує вирішення проблеми адаптації індивіда. Дослідник визначає адаптацію, як співвідношення двох векторів інтелектуальної діяльності: асиміляції та акомодації, де асиміляція – це сукупність інтелектуальних дій індивіда, спрямованих на включення факторів навколишнього середовища в уже сформовані у нього когнітивні структури; а акомодація – це протилежний процес впливу середовища на суб’єкт, коли він спрямовує свою діяльність на зміну вже сформованих когнітивних структур, змінює дії і уявлення, відповідно до нових обставин. [7]

Що ж до соціальної адаптації, як одного з різновидів адаптації, то – це процес фізичних, соціально-економічних або організаційних змін в специфічно-груповій поведінці, соціальних відносин або культурі. Це здатність індивіда жити і взаємодіяти з іншими суб’єктами, змінюючи при цьому власні шаблони поведінки. [6]

Г. Гартманн зазначає, що завдання адаптації до інших людей постає перед людиною з дня її народження. Вона адаптується також до того соціального середовища, яке частково є результатом активності попередніх поколінь і її самої. Людина не тільки бере участь в житті суспільства, а й активно створює ті умови, до яких повинна адаптуватися. Вчений також вводить поняття «соціальна поступливість» для позначення того явища, коли соціальне середовище виправляє порушення адаптації таким чином, що неприйнятні в одних соціальних умовах форми поведінки стають прийнятними в інших. [1]

Соціально-психічну адаптованість можна охарактеризувати як такий стан взаємовідносин особистості і групи, коли особистість без тривалих зовнішніх і внутрішніх конфліктів продуктивно виконує свою провідну діяльність, задовольняє свої основні соціогенні потреби, в повній мірі йде назустріч тим рольовим очікуванням, які висуває до неї еталонна група, переживає стан самоствердження і вільного вираження своїх творчих здібностей. [6]

У складних проблемних ситуаціях адаптивні процеси особистості протікають з участю не окремих, ізольованих механізмів, а їх комплексів. Ці адаптивні комплекси актуалізуються і використовуються в схожих соціальних ситуаціях, закріплюються в структурі особистості і стають підструктурами її характеру.

Виділяють п’ять етапів адаптації:

1)      підготовчий етап, який складається переважно з акумулювання релевантної інформації про предметні і соціальні умови майбутньої взаємодії. Залежно від індивідуально-психологічних властивостей і мотиваційної сфери особистості цей етап може протікати або в активно-цілеспрямованій, або в пасивній формі.

2)      етап стартового психічного напруження пов’язаний зі станом нервово-психічного переживання підготовчих дій (подій) і первинного входження в нові умови взаємодії. Тут відбувається внутрішня мобілізація психічних і психофізіологічних ресурсів людини, що забезпечують необхідні передумови для функціонування в нових умовах.

3)      етап гострих психічних реакцій входу, на якому індивід починає відчувати на собі вплив змінених факторів предметного та соціального середовища. Характерним для даного етапу адаптаційного процесу є переживання стану фрустрації, що викликає конструктивні або деструктивні реакції.

4)      етап завершальної психічної напруги, який характеризується своєрідною підготовкою психіки людини до актуалізації попередніх режимів функціонування, звичних способів поведінки в зв’язку з майбутнім поверненням до звичного життя.

5)      етап гострих психічних реакцій виходу, що складається з комплексу емоційних і поведінкових реакцій, пов’язаних з входженням в уже знайоме середовище.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Вчення про адаптацію зародилися у біології і мали суто фізіологічний характер. Вчені описували процес адаптації через функціонування нейронів (а саме стомлення) під час тривалого збудження. Представники психологічних наук розглядали адаптацію з точки зору психологічних детермінантів (когнітивної сфери) та наслідків адаптації (поява психічних новоутворень).

Дуже важливе місце на сьогодні займає соціальна адаптація, як здатність людини пристосуватися до умов навколишнього соціально середовища. Проте, вчені зазначають, що до формування навколишнього світу причетні як попередні покоління, так і ми самі. Процес соціальної адаптації полягає у створенні внутрішнього образу входження в суспільство, прийнятті правил та установок релевантної групи, внутрішній зміні, згідно цих установок і ототожненні себе із соціальною групою.

Перспективи подальших досліджень вбачаємо у проведенні емпіричного дослідження соціальної адаптації особистості.

Джерела та література:

1. Hartmann Н. Ego psychology and the Problem of adaptation. / Hartmann Н – N-Y., 1958. с.32
2. Бергер В. Я. Методологические аспекты изучения адаптивных явлений // Вопросы теории адаптации : тр. Зоол. ин-та АН СССР. / В. Я. Бергер – Л. : Наука, 1987. – Т. 160. – С. 13–30.
3. Кульчицька А.В. Образ дитинства і система освіти: Зб. наук. праць за результатами між нар. співпраці: Україна-Польща в освітньому прострі/ Східноєвропейський національний ун-т; Ун-т Марії Слад Кюрі; за заг. ред. І Філіппової, І. Анжиєаської. – Луцьк; Люблін: Веда-друк. – 2013. – Т.1. – С.37-44
4. Ламарк Ж. -Б. Философия зоологии. / Ж.-Б Ламарк – М.;–Л.: Биомедгиз, 1935. – Т.1. – 330 с
5. Милнер П. Физиологическая психология. / П. Милнер – М.: Мир, 1973.
6. Налчаджян А. А. Социально-психологическая адаптация личности. (Формы, механизмы и стратегии). / A/ A Налчаджян – Ереван, 1988. – 263 с.
7. Пиаже Ж. Избранные психологические труды. / Ж. Пиаже – М.: Просвещение, 1969.
8. Реан А. А. К проблеме социальной адаптации личности // Вестник СПбГУ / A. A. Реан – 1995. – №20. – С.74-79.
9. Степанова С. И. Биоритмологические аспекты проблемы адаптации. / С. И. Степанова – М.: Наука, 1986.