ОСОБЛИВОСТІ СПІЛКУВАВННЯ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ЗАКОХАНОСТІ В ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Відображенням естетичного та етичного проявів сексуальності є кохання. Потреба в коханні, здатність кохати є невід'ємною частиною людської психіки. Це моральне, духовне, почуття, яке виражається в особливому,  безкорисливому ставленні до іншої людини. Сутність кохання, його   непередбачуваність завжди турбували людину. Античні філософи вважали, що в коханні тілесне начало набуває істинної краси. Представники епохи Відродження розглядали кохання як силу, що організовує соціальне життя, звільняє душу від афектів, веде до пізнання природи. Тривалий час тема кохання була прерогативою письменників, філософів, а не предметом дослідження психологів, соціологів та інших вчених. Характеризуючи це почуття, мало хто виявляв науковий інтерес до причин кохання, його проявів та проблем.

У різні періоди,  проблема  кохання цікавила багатьох вчених, серед яких: Б. Спіноза, 3. Фрейд, Е. Фромм, К. Хорні, А. Адлер, Е. Еріксон,          Г. Чепмен, Е. Ільїн, П. Тілліх, К. Льюїс, Н. Цвєткова, Є.В. Вараксіна та інші.

3. Фрейд переконував, що ядром кохання є статеве почуття, мета якого полягає у статевому поєднанні. Науковець зосереджував увагу на виявленні особливостей прояву лібідо, що є спрямованим на інших, що, власне, визначається як кохання,  або на себе, тобто нарцисизм [2].

Е. Фромм  трактує кохання, або любов, не як взаємини з конкретною людиною, а як  орієнтацію особистості, що  визначає її стосунки зі світом, а не з окремим об'єктом. Адже любов до однієї людини і цілковита байдужість до інших - це симбіотична прихильність чи розширений егоїзм. Тобто любов полягає не в наявності об'єкта, а в здатності кохати. Загалом, Е. Фромм зауважив, що  для більшості людей проблема кохання - насамперед проблема, як бути коханим, а не як кохати. Справжнє кохання - це активність, яка вимагає наполегливої праці та постійного самовдосконалення .

На думку вченого, кохання поділяється на такі типи: братська любов, любов до батьків, еротичне кохання, любов до самого себе, любов до Бога.

Братська любов, на думку Е. Фромма, становить основу всіх інших видів. Це – здатність  поважати, опікуватися, співпереживати будь-якій людині. Вона особливо очевидна у взаєминах, котрі передбачають безкорисливу допомогу. Науковець відзначає, що кохання починає проявлятися тільки тоді, коли ми не можемо використовувати людей, яких кохаємо  у своїх цілях [1].

К. Хорні також стверджувала, що людям, яким притаманна невротична потреба в коханні –  важко досягти істинних почуттів, допомоги, прихильності, яких вони жадають. Причинами цього є сильне бажання бути коханим  при цьому нездатність любити самому, непомірний страх відторгнення іншими. Цей страх може бути такий великий, що часто не дозволяє їм підійти до інших людей навіть з простим питанням або співчутливим жестом.

Симпатія  –   стійке, схвальне, емоційне ставлення людини до інших людей і явищ, що виявляється в привітності, доброзичливості, захопленні, спонукає до спілкування. Зазвичай,  симпатія виникає на основі спільних поглядів, цінностей, інтересів, моральних ідеалів, як наслідок позитивної реакції на привабливу зовнішність, поведінку, риси характеру іншої людини [3].

У своїй динаміці вона здатна досягати напруженості, переходячи в пристрасне захоплення або міцну прихильність, а може закінчитися охолодженням, розчаруванням, перейти в антипатію і неприязнь.

Г. Чепмен стверджує,  що здатність закоханих об’єктивно мислити зникає, і вони часто виявляють, що роблять і говорять те, що в нормальних умовах ніколи б не зробили і не сказали. Ейфорія стану закоханості породжує ілюзію, що відносини між закоханими  дуже близькі. Вони вірять в те, що зможуть вирішити всі проблеми, щедрі по відношенню один до одного. Період закоханості важливий для подальших взаємин.

Е. Ільїн  виділяє такі ознаки любовної аддикції:

1. Непропорційно багато часу і уваги приділяється людині, на яку спрямована аддикція. Думки про кохану людину домінують у свідомості, стаючи надцінною ідеєю. Такий процес носить в собі риси нав'язливості, від якої надзвичайно важко звільнитися.
2. Аддикт знаходиться у владі нереальних думок та очікувань по відношенню до іншої людини, що знаходиться в системі цих відносин, без критики до свого стану.
3. Людина забуває про себе, перестає піклуватися і думати про свої потреби поза аддиктивних відносин. Це поширюється  на ставлення до рідних і близьких. У аддикта є серйозні емоційні проблеми, у їх центрі – страх бути покинутим. Своєю поведінкою аддикт прагне уникнути самотності. Але на підсвідомому рівні існує страх інтимності. Через це аддикт не в змозі перенести «здорову» близькість. Він боїться опинитися в ситуації, де доведеться бути самим собою. Це призводить до того, що підсвідомо аддикт вибирає собі партнера, який не буде прагнути з ним близькості.

Юність є початком дорослого життя. У цьому віці виникає відчуття того, що все життя попереду, а, отже, перед людиною відкривається багато можливостей реалізації свого потенціалу. Дитинство залишається у минулому, при цьому всі психічні функції  сформовані і рамки окремих вікових періодів носять все більш умовний характер.

У період юності з'являються перші дружні і любовні прив'язаності переважно романтичного характеру. Перше кохання виявляється у прагненні  особистості до розуміння, близького емоційного контакту, прихильності певного суб’єкта. В юнацькому віці кохання виражається у формі симпатії, закоханості або ж так званого кохання-дружби. У всіх своїх проявах перше кохання –  це важливе випробування в юності, яке багато в чому впливає на розвиток особистості.

Основна роль закоханості у юнацькому віці полягає у розкритті певних потреб та якостей, які ототожнюються зі справжніми, щирими почуттями. Зовнішньою ознакою закоханості виступає безмежна захопленість людиною, тобто спрямування уваги тільки на неї, що породжує повну байдужість до інших. Внутрішньо ж – бурхливість почуттів, ідеалізація всіх сторін особистості, на яку спрямовані почуття. Юнацька закоханість супроводжується абсолютно безкорисливим  ставленням до іншої людини як найбільшої цінності, прагненням відкрити їй свій внутрішній світ, поділяти з радість і горе, саможертовність заради спокою і щастя іншого. 

Психологічна суть закоханості полягає в тому, щоб закріпити духовний зв’язок між двома індивідуумами, перш ніж вони перетнуть межу інтимніших стосунків. Це почуття має свої певні фази розвитку, динаміку. Ключовий момент – це існування у підсвідомості певного еталону бажаного чоловіка чи жінки [4]. 

Є. Вараксіна зазначала, що особливості конструювання юнаками романтичних взаємин обумовлюються смислами кохання. У молодшому юнацькому віці ці смисли переважно включають формальні ознаки романтичних взаємин і є соціально стереотипними. У ієрархії смислів кохання переважають абстрактні утворення, які відображають генералізовану спрямованість на сам факт наявності  себе романтичних взаємин. У пізньому юнацькому віці індивідуалізація та диференціація смислів кохання обумовлює зростання суб'єктивної значущості взаємообміну емоціями, кохання як самоцінності. Однак конкретизація смислів кохання спричинює і звуження його у часовій перспективі.

У пізньому юнацькому віці переважають буттєві смисли прийняття коханої людини такою як вона є.  Осмислення молоддю власних романтичних переживань обумовлює становлення здатності до конструювання ідеальної моделі кохання, яка значною мірою відрізняється від уявлень про романтичні суспільні стереотипи.

Джерела та література:

1. Ерік Фромм. Мистецтво любові / Пер. з англ. В. І. Кучменко. Харків: «КСД», 2017. 192 стор.
2. Фрейд З. Вступ до психоаналізу. - К.: Основи, 1998. - 204 с.
3. Хорні К. Наші внутрішні конфлікти. Конструктивна теорія неврозу / пров. з англ. В. Свєтлова. - М.: Академічний Проект, 2007. - 224с.
4. Юнг К.Г. Аналитическая психология. - СПб., 1994. - 132 с.