ПІДХОДИ ДО ПРОБЛЕМИ ТРАКТУВАННЯ Я-КОНЦЕПЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У НАУКОВИХ ПАРАДИГМАХ КАРЛА РОДЖЕРСА, РОБЕРТА БЕРНСА ТА ДЖОРДЖА МІДА

Від початку сепарації психології як самостійної галузі наукового знання її тезаурус поповнювався завдяки напрацюванням Зіґмунда Фройда, Карла Густава Юнга, Альфреда Адлера, Джона Уотсона та ін. Зайняла своє місце серед інших, здобула прихильників та послідовників і теорія Карла Роджерса із власним категорійним апаратом, містить такі поняття, як «самоактуалізація», «конґруентність», «Я-ідеальне» і т.п., ключовим серед них є «Я-концепція» або «самість».

У вітчизняній науково-психологічній літературі знаходимо таке визначення дефініції «Я-концепція» – «відносно стійка система уявлень особистості про себе, яка ґрунтується на усвідомленні і оцінюванні своїх фізичних, характерологічних, інтелектуальних та інших властивостей… це інтегрований образ власного Я, на основі якого людина формує свої стосунки з іншими людьми» [4, с. 398]. Тетяна Михайлівна Титаренко зазначає, що ґенеза Я-концепції – результат автоперцепції; доволі стійкий за своїми характерологічними властивостями ґештальт [5]. Зазначені визначення хоча і проливають світло на квінтесенцію проблеми, проте, безумовно, вимагають звернення до першоджерел.

Не підтримуючи постулатів ні психоаналізу, де домінуюче місце відведене несвідомим мотивам та інстинктам, ні парадигм біхевіоризму, в яких поведінка індивіда детермінується схемою «стимул-реакція», К. Роджерс головною мотивацією особистості вважав прагнення до самоактуалізації, яке корелює із поняттями «конгруентність»/ «неконґруентність». Якщо уявлення особистості про «Я-ідеальне» відповідає реально пережитому досвіду, йдеться про стан конґруентності, протилежний випадок має назву неконґруентність. Неконґруентна особистість не здатна до самоакуалізації, адже її інтенції, мотиви не детерміновані реальним станом речей. Хоча К. Роджерс у тріаді «минуле-теперішнє-майбутнє» наголошував на значенні для людини саме двох останніх компонентів, до досвіду минулого вчений звертається, описуючи стосунки дитини із батьками. Дослідник запропонував поняття «безумовна позитивна увага» та «обумовлена позитивна увага», що відображають у першому випадку любов до дитини, яка відповідає твердженню «Я люблю тебе, тому що ти є»; або у другому випадку – принципу «Я люблю тебе, бо  ти зробив/сказав/допоміг…», тобто прихильність до себе зі сторони дорослих дитина повинна довести, підтвердити. В майбутньому особистість, що звикла до обумовленої позитивної уваги вступатиму в інтеракцію із оточуючими, керуючись за принципами підкупу, шантажу, маніпуляцій [3; 6]. Тож про справжню самоактуалізацію в зрілому віці може йти мова, коли дитина зростає в атмосфері любові, довіри та безкорисливості.

Роберт Бернс у праці «Розвиток Я-концепції та виховання», дотримуючись постулатів, запропонованих К. Роджерсом, наголошував на значенні екстеральних факторів у психогенезі Я-концепції, зокрема, на системі зв’язків із значущими людьми, які визначають особливості автоперцепції. Таким чином, учений вважав, що самість сприяє, по-перше, досягненню внутрішньої єдності особистості, по-друге, дозволяє інтерпретувати наявний досвід та, по-третє, є джерелом очікувань. На думку Р. Бернса, Я-концепцію можна розглядати як сукупність спрямованих на себе установок, відтак її архітектоніка містить такі компоненти:

1. Когнітивний – уявлення про себе; можуть бути як аргументованими, так і необґрунтованими.
2. Емоційно-оцінювальний – відкриває афективний бік автоперцепції.
3. Поведінковий – сукупність реакцій, які знаходять своє вираження у поведінці індивіда.

Зазначені елементи корелюють із: образом Я, який є виявленням когнітивної складової; самооцінкою, що існує невіддільно від афективної компоненти; потенційними поведінковими реакціями, детермінованими образом Я та самооцінкою [2]. 

Проблема автоперцепції знайшла місце у концепції Джорджа Герберта Міда, який свою теорію назвав «соціальним біхевіоризмом», перетворивши вчення про Я на набір еклектичних тверджень. Базовими дефініціями, якими пропонував послуговуватись учений, є «Self» (вольове, діяльнісне Я) та «act» (дія, вчинок), при цьому, перше зі згаданих понять несе в собі бінарне навантаження: з одного боку інтеральна дія, з іншого – автоматичний вчинок. Концепція Дж. Міда декларує соціальний характер людських вчинків, які в процесі онтогенезу сприяють інтеріоризації здобутих індивідом знань, в тому числі і про самого себе. На відміну від К. Роджерcа, дослідник диференціював «Self» на «I» (Я) «me» (мене). «Me» акумулює досвід інтеракції із оточуючим світом: норми та мотиви поведінки, етнокультурні стереотипи – все, що прийнятне для інших, та з допомогою чого людина набуває т.з. культурну ідентичність. Натомість неповторність та індивідуальність  – це наше «І», яке є виявом імпульсивності, непередбачуваності, із емоційно забарвленою реакцією на стабільне оточуюче середовище. Хоча воно і волюнтаристською компонентою особистості, проте знаходиться під патронажем «me» – своєрідного механізму самоконтролю [1].

Отже, запропоновані підходи до трактування проблеми Я-концепції у загальних своїх рисах не відхиляються від першовчення К. Роджерса, який вбачав у адекватно сформованій самості квінтесенцію самоактуалізації, а, відтак, і до психологічного благополуччя особистості. На нашу думку, кожна із згаданих наукових теорії доповнює та уточнює вчення про Я-концепцію особистості, даючи змогу глибше та різноплановіше осягнути цю проблему у теоретичній ретроспективі.

Джерела та література:

1. Белик А. А. Теория «Я» Дж. Г. Мида и психологическая антропология. Социальная психология и общество. 2011. № 1. С. 31-43.
2. Бернс Р. Что такое Я-концепция. URL : http://psyberlink.flogiston.ru/internet/bits/burns0.htm. (дата звернення: 24.03.2019).
3. Клейнман П. Психологія 101: факти, теорія, статистика, тести й таке інше! / пер. з анг. Ю. Кузьменко. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» 2016. 240 с.
4. Психологічна енциклопедія. Автор-упорядник  О. М. Степанов. Київ : Академвидав, 2006. 424 с.
5. Психология личности : Словарь-справочник / под ред. П. П. Горностая и Т. М. Титаренко Киев : Рута, 2001. 320 с.
6. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. 3-е узд. Санкт-Петербург : Питер, 2018. 608 с.