ПСИХОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ ТА РОЛЬ ОСОБИСТОСТІ В НЬОМУ

Особистість воднораз існує як певне емпіричне утворення, як система мотивів, вмотивованих ставлень, цілепокладань і спонук у сукупності із тим чи іншим рівнем розвитку здатностей до реалізації цих устремлінь. І в той же час особистість є позапсихологічним (що принципово) соціокультурним феноменом, стосовно якого можна стверджувати, що таким чином через дану тут і зараз людину, що сягає особистісного рівня розвитку, діє дух часу, дух епохи. Тобто, особистість є воднораз трансцендентним, таким, що важко піддається визначенню, недоступним для емпіричного дослідження, але реально діючим чинником, здатним каузувати ті чи інші соціальні явища. Життя є постійне випробовування людського «Я», постійне змагання особистості за себе і за ті, позаоособистісні, трансцендентні цінності, в яких вона втілюється, і які втілюють у собі смисли її буття. Що ж виступає центральним моментом у цих життєвих випробуваннях? Це – особистісна криза, сутність якої, на наш погляд, полягає в тому, що особистість емпірична, чи, що набагато гірше, трансцендентна особистість в тому різновиді свого існування, в якому вона опинилася в даних обставинах, в даному хронотопі буття втрачає здатність долати смислові, ціннісні, екзистенційні перешкоди на життєвому шляху і опиняється на порозі втрати власного буття.

У зарубіжній психології джерелом виникнення кризи розглядаються як внутрішні конфлікти між структурними елементами особистості, так і неузгодженість між внутрішнім і зовнішнім світом особистості. Відправною точкою у виникненні кризи переважно вважається будь-яка неординарна, найчастіше негативна подія або ситуація, що порушує звичний уклад життя людини і ставить під загрозу її цінності і смисли або навіть життя. Сама криза є поворотним моментом у житті людини і може мати як деструктивне, так і конструктивне значення для процесу розвитку і становлення особистості. В історії вивчення кризи особистості в зарубіжній психології можна позначити традицію, в межах якої дослідники підходять до вивчення кризи з позиції кризової ситуації. Для вітчизняної психології загально прийнятим є розуміння, що власне криза, як перелом і протиріччя є необхідною умовою і показником розвитку особистості і може бути зумовлена як зовнішніми, так і внутрішніми чинниками, які поєднуються в переживанні особистості.

Переживання особистістю кризової події поряд з виникненням гострих негативних емоцій відчаю, депресії містить внутрішній потенціал особистісного зростання, який полягає в мобілізації життєвої активності, в розумінні й прийнятті себе, в переосмисленні власного життя, в формуванні нових зв'язків, у включенні глибинних резервів психіки, в кінцевому рахунку – в пошуку людиною сенсу життя, якщо вона опинилися в кризовій життєвої ситуації, яку вже неможливо змінити. Досвід істотних позитивних змін у житті людини, що є результатом боротьби з кризовим станом, прийнято називати посттравматичним або стресіндукованим особистісним ростом. Ці поняття відображають здатність людини до особистісного росту в процесі подолання стресової або кризової ситуації.

Незважаючи на велику кількість емпіричних досліджень, присвячених різним аспектам вивчення особистісної кризи, проблема далека ще від остаточного рішення. Існують суперечливі погляди на саме визначення особистісної кризи, не визначення її межі. Поняття особистісної кризи використовується у надто широкому сенсі. У зв'язку з цим під визначення «особистісної» потрапляють всі кризи індивідуального життя (екзистенціальна, психологічна, життєва смислопороджувальна і таке ін.), що утруднює методологічні підходи до конкретного аналізу. Недослідженим також залишається чи не найголовніший момент у подоланні кризи, а саме роль суб’єктності, що вирішальним чином впливає на її перебіг і результати цього перебігу.

За дефіцитарності будь-якої із стадій суб’єктогенеза людина буде вважати себе об'єктом маніпуляцій, які здійснюються без врахування її бажань або навіть всупереч їм. Це може породити відмову від використання набутого досвіду під приводом його малоцінності або невпевненості в своїх силах. Отже, в основі суб’єктності лежить, перш за все, суб’єктогенез, тобто становлення здатності особистості до самодетермінації, до оволодіння самою собою як такою інстанцією, що здатна відповідати за власні вчинки і виступати автором власних дій, тобто такою інстанцією, що здатна каузувати і творити дійсність так само, як вона витворила себе. І тут ми підходимо чи не до найтрагічнішого моменту всієї цієї проблематики, а саме: до проблеми психологічних ресурсів особистості. Точніше навіть до того беззаперечного факту, що коли мова заходить про конкретне емпіричне «я», то часто-густо в реальному житті ми, психологи, зустрічаємося з сумним фактом, коли особистісне «Я» конкретного індивіда не має трансцендентного виміру, тобто коли людина є просто соціальним індивідом, що виконує певну роль чи певні команди, але не є особистістю. Ця людина виступає як соціальна функція, як похідне від групи, організації, натовпу. Позбавлена звичних зовнішніх детермінацій, вона опиняється в ситуації 13 самої справжньої життєвої кризи, оскільки функціонування цієї соціальної одиниці поза межами звичних соціальних детермінант стає неможливим. Людині буквально нічим жити, оскільки її буття не є продуктом її суб’єктності. Саме в такій життєвій, але «безособистісній» кризі індивід починає втрачати гідність, почуття самоповаги, власні смисли життя, відчуває себе непотрібним, вдається до наркотичного або алкогольного отруєння. Чи, навпаки, безпідставно, згідно з дією компенсаторних механізмів хибного самоствердження, вимагає для себе якихось надзвичайних пільг та почестей, продукує і розвиває рентні установки. Словом  патологізується, перетворюючись у пацієнта наркологічних відділень чи психіатричних служб, замаскованих під психологічні послуги.

Джерела та література:

1. Довгань О. Специфіка кризи особистості у юнацькому віці // Психологія і суспільство. – 2004. – №2.
2. Зливков В.Л. До проблеми дослідження ідентичності педагога // Соціальна психологія. – 2007. – №2. – С. 127 139. 320 Збірник наукових праць КПНУ імені Івана Огієнка, Інституту психології ім. Г.С.Костюка АПН України
3. Зливков В.Л. Самоідентифікація в педагогічній комуні кації. – К.: Український центр політичного менеджменту, 2005. – 144 с.
4. Лановенко Ю. Екзистенціальний зміст суб’єктивного аспекту юнацької кризи / Ю. Лановенко // Соціальна психологія. – 2006. – №5.
5. Панасенко Н.М. Психологія підлітка в сучасній ситуації соціального розвитку. Пробл. загальн. та пед. психо логії. – К, 2007. – Т. 9. – Ч. 6.