ОСВІТА ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

У зв'язку із збільшенням тривалості життя людини та числа громадян похилого віку, в науці та соціальній практиці помітно зріс інтерес до геронтологічних проблем. На VI Міжнародній конференції з освіти дорослих, що відбулася під егідою ЮНЕСКО в Бразилії (Белен, 2009 р.), наголошувалося, що освіта дорослих, складовою частиною якої є освіта людей похилого віку - це головний інструмент розв’язання глобальних проблем ХХІ століття.

Вихід на пенсію є одним з найбільш кризових моментів в житті кожної людини, який спричиняє суттєві зміни в умовах й способі життя. Така ситуація вимагає від людини переосмислення життєвих цінностей, ставлення до себе і до навколишнього середовища, пошуку нових шляхів реалізації життєвої активності. У більшості людей похилого віку, цей процес відбувається довго й болісно, супроводжується переживаннями, пасивністю, невмінням знайти нові заняття і контакти, по-новому поглянути на себе та навколишній світ.

Тому, однією з актуальних проблем сучасних наукових досліджень в галузі геронтології, андрагогіки та соціального навчання дорослих - є збереження активного життя людей похилого віку, шляхом їх освіти та навчання.

Вчені доводять, що існує тісний взаємозв’язок між навчальною активністю людей похилого віку та їхнім здоров’ям, оскільки навчальна діяльність позитивно впливає на когнітивну здатність, сприяючи соціальній інтеграції індивіда, його добробуту і уповільненню спаду пізнавальної та розумової активності у похилому віці, а отже здоров’я людини та її ставлення до навчальної діяльності - важливі чинники активного довголіття.

Зазначимо, що одним із головних факторів розвитку освітньої геронтології та освітніх програм для людей похилого віку є демографічні зміни у суспільстві другої половини ХХ - початку ХХІ століття, а саме стрімке старіння населення. Сучасні демографічні процеси у світі характеризуються кількома ключовими тенденціями: у розвинених країнах - збільшення тривалості життя, зниження народжуваності, стрімке скорочення кількості шлюбів і збільшення кількості розлучень, міграція і старіння населення; у країнах, що розвиваються - зменшення середньої тривалості життя, різке зростання смертності передовсім серед людей працездатного віку, збереження відносно високої смертності серед немовлят, велика кількість абортів, втрати людських ресурсів, пов’язані з еміграцією. На підставі аналізу розвитку світових демографічних, економічних та соціальних факторів експерти прогнозують, що до 2050 року співвідношення кількості осіб працездатного віку (15 - 64 р.) і тих, кому за 65, різко збільшиться («The Economist»).

За оцінками фахівців найбільше зростання цього показника спостерігатиметься у Японії - 73,8%, Китаї - 38,8%, у країнах ЄС кількість людей похилого віку становитиме 148,8 млн. порівняно з 84,6 млн. у 2010 р. Загалом у світі частка осіб віком 65+ від осіб віком 15 - 64 роки складе 25,4%, а їх навантаження на працездатне населення зросте удвічі.

Відповідно до класифікації ВОЗ до похилого віку належать люди 60-74 років, старими називають осіб 75-89 років, а довгожителями - тих, кому за 90. Однак демографічні процеси, які відбуваються у світі впродовж останніх десятиріч, зумовили й трансформацію підходів до визначення вікової періодизації. Наприклад, американський вчений В. Садлер вважає, що якщо дотримуватися декрементивної моделі старіння (тобто постійного спаду усіх функцій - фізичних, психічних, соціальних та інших) це так звані «додаткові» роки можуть характеризуватися занепадом, дегенерацією, безсиллям, хворобами та залежністю від інших осіб, що дотепер вважалося звичними явищами старості. Але люди, які позитивно змінюють своє життя після п’ятдесяти років, змушують вчених переосмислити підходи до другої половини людського життя і власне до процесу старіння.

Сьогодні в освітній геронтології використовують чотирьохвікову структуру вікової періодизації:

-     Перший вік - час зростання - підготовка, становлення.

-     Другий вік - час самореалізації - досягнення.

-     Третій вік - час зміни курсу - реалізація.

-     Четвертий вік - час інтеграції - завершення.

Третій вік (50 - 75 років) надає нові можливості реалізації особистості, що є надважливим як для самої людини, так і для суспільства. Це стимулює розвиток програм безперервної освіти. А. Фрідман називає цей період життя «доланням нових вершин», другим зростанням, процесом відновлення, що трансформує старіння у третій вік - час пошуку істини, продовження самореалізації.

Багато провідних науковців вважають, що процес старіння людини визначається не так генетичним складом, як способом життя, який включає можливості подальшого розвитку, «другого зростання», що тісно пов’язане з безперервною освітою, освітою упродовж життя. П. Ласлеетт стверджує, що третій вік - це не період часу, а тип якості життя. Згідно Д. Гарвіна,  люди, життя яких ілюструє розвиток, - це наполегливі учні, а їхнє навчання - не просто стимулювання розумової діяльності з отриманням нової інформації, а застосування знань для позитивного способу життя. Обґрунтовуючи взаємозв’язок благополучного життя і навчальної активності протягом періоду третього віку, Р. Мак-Нейл наголошує, що «... здорові, активні люди, які продовжують свою розумову діяльність у старості, ілюструють сталість і навіть підвищення різних вимірів когнітивного функціонування». Б. Грумбрідж довів, що роль освіти у зменшенні соціальної залежності людей похилого віку, яке через певні демографічні чинники стрімко зростає, значно посилюється. Особи, які мають ширший вибір освітньої діяльності у пізньому віці, виявляють вищу здатність підтримання своєї незалежності, ніж ті, чиї можливості такого вибору обмежені.

Вказуючи на тісний зв’язок освітньої активності людей третього віку та їхньої здатності до самостійного життя, зниження фізичної, психічної і соціальної залежності від інших. Б. Грумбрідж визначив п’ять основних причин, які розкривають необхідність освіти людей похилого віку, наголошуючи при цьому, що їх повинні усвідомлювати і політики, і суспільство, і власне старші:

-         освіта людей похилого (третього) віку сприяє підтриманню їхньої незалежності та впевненості у собі і таким чином знижує зростаючі виклики, що покладаються на суспільні і приватні ресурси;

-         освіта - це основний фактор, що дає змогу людям третього віку легше справлятися з чисельними практичними і психологічними проблемами у складному, змінному і роздробленому світі;

-         освіта для людей третього віку (як суб’єктів так і об’єктів освітньої діяльності) посилює їхній дійсний та потенційний внесок у розвиток суспільства;

-         самооцінка і самовираження людей третього віку, їхня здатність ділитися досвідом з молодшими поколіннями сприяє налагодженню балансу і взаєморозуміння між ними, що є необхідним у сучасному світі конфліктів;

-         освіта - вирішальний чинник для багатьох людей похилого віку, які виступають за можливість навчання і самовираження.

Зважаючи на три основні види освіти дорослих, визначених у «Меморандумі безперервної освіти» Комісії Європейського Співтовариства, а саме:

-         формальне навчання, яке здійснюється у навчальних закладах з можливістю отримання диплому і відповідної кваліфікації;

-         неформальне навчання, яке проходить в межах діяльності громадських організацій і, як правило, не передбачає здобуття офіційно визнаних кваліфікацій;

-         неофіційне навчання, яке розглядається як постійна навчально-пізнавальна діяльність, що здійснюється у буденному житті людини, науковці в галузі освітньої геронтології розрізняють два види освіти людей похилого віку:

-         формальна освіта - можливість отримати/підвищити кваліфікацію для продовження професійної діяльності; - неформальна освіта - можливість покращити спосіб життя, підтримувати активність після виходу на пенсію.

Також встановлено, що основними мотиваціями участі людей у програмах УТВ є:

-         спроба затримання фізичного і психічного спаду, характерного для похилого віку;

-         бажання підтримувати власну психологічну незалежність;

-         пошук нових можливостей соціалізації;

-         прагнення здобути нові знання і навички та розширити власний культурний світогляд.

Для вироблення моделі освітнього середовища людей третього віку важливо підібрати оптимальні організаційні, наукові, дидактичні, методичні і кадрові ресурси з метою забезпечення ефективного та якісного навчання осіб цієї вікової категорії.

Відомо, що в рамках освітніх парадигм виникають різні моделі освіти. У світовому освітньому процесі розрізняють чотири основні моделі освіти.

1. Традиційна модель освіти (Ж. Капель, Л. Кро, Ж. Мажо, Д. Равич та ін.) - систематична академічна освіта з метою передачі універсальних елементів знання і культури, що дозволяє індивіду навчитися самостійно засвоювати знання, цінності і навички вищого рівня. При цьому учень розглядається як об’єкт, якому необхідно передати систему узагальнених знань, а основною дидактичною одиницею у цій моделі є зміст освіти.
2. Раціоналістична модель освіти (П. Блум, Р. Ганьє, Б. Скіннер та ін.). В її основі лежить біхевіористична концепція; головним є не зміст освіти, а ефективні способи засвоєння знань. Ця модель передбачає організацію навчального процесу, яка, насамперед, забезпечує формування адаптивної поведінки, тобто практичне пристосування індивіда до існуючих суспільних і соціальних норм.
3. Гуманістична (феноменологічна) модель освіти (А. Комбс, А. Маслоу, К. Роджерс та ін.). У центрі навчального процесу - людина та її розвиток як суб’єкта життєдіяльності, а знання, уміння і навички розглядаються не як мета навчання, а як засіб розвитку особистості. Ця модель передбачає урахування індивідуальних особливостей людини, повагу до її інтересів та потреб; створює умови для самопізнання і саморозвитку особистості, надаючи максимальну свободу вибору і самореалізації як учневі, так і педагогові.
4. Неінституційна модель освіти (Ж. Гудлед, П. Гудман, Ф. Клейн та ін.) - полягає в організації навчальної діяльності поза межами соціальних інституцій.

Зважаючи на особливості освітніх потреб і цілей навчання людей похилого віку, вважаємо, що модель освітнього середовища необхідно створювати на основі принципів гуманістичної та неінституційної моделей освіти, оскільки метою навчання осіб третього віку є не здобуття знань, умінь і навичок для професійної діяльності, а продовження власного розвитку в особистому і соціальному плані. Необхідно зважати на те, що суб’єктом навчання є не студент, а особа, яка навчається, і сама відповідальна за цей процес, а також уже володіє певним багажем знань і серйозним життєвим досвідом. Тому для досягнення мети освітньої діяльності людей третього віку важливо, по-перше, спиратися на попередній досвід людини, по-друге, аналізувати цей досвід і здійснювати пошук зв’язків між новим і попереднім досвідом, по-третє, формулювати гіпотезу освітньої діяльності.

Деякі дослідники окреслюють такі основні етапи побудови моделі освітнього середовища для осіб третього віку:

-     аналітичний етап - аналіз проблемного поля, визначення освітніх потреб людей похилого віку;

-     вивчення зарубіжного досвіду організації та здійснення освітньої діяльності людей третього віку;

-     генерація педагогічної інновації та визначення стратегії її реалізації на державному і педагогічному рівнях;

-     аналіз результатів, моніторинг якості освітніх послуг для осіб похилого віку та пошук шляхів їх удосконалення.

В Україні важливо усвідомити потенціал освіти людей третього віку для соціально-економічного розвитку держави, для збереження її людського капіталу. Для цього необхідним є вивчення досвіду зарубіжних країн з його подальшим аналізом, адаптацією та використанням для створення оптимальної моделі освітнього середовища людей похилого віку і покращення якості їхнього життя.

Для створення ефективної моделі освітнього середовища для осіб третього віку важливо по-перше, забезпечити умови для максимального задоволення освітніх та комунікативних потреб цієї когорти людей з урахуванням попередньо набутого досвіду, знань, умінь і навичок, а також індивідуальних особливостей осіб похилого віку; по-друге, сформувати гнучку організаційну структуру для можливості швидко переорієнтовуватися та змінюватися з метою оптимізації навчального процесу; і по-третє, створити творче і комунікативне середовище для розвитку старшої людини в особистому і соціальному плані.

Список використаних джерел:

1. Агапова О. В., Кононыгина Т. М. Образование пожилых. Руководство практической работы. – Орел: Издательство НП Редакция газеты «Орловская правда», 2001. – 32с.
2. Кононыгина Т.М. Герагогика: пособие для тех, кто занимается образованием пожилых людей. – Орел: Агенство печати «Красная строка», 2006. – 166с.
3. Шаповаленко И. В. Возрастная психология (Психология развития и возрастная психология) Учебник. – М.: Гардарики, 2005. – 349с.
4. 4 Vellas P. La recherche et les Universites du Troisienne age, «Gerontologie et Societe» / P. Vellas. - 1990.- No55. -s.104-106.
5. Czerniawska O., Drogi i bezdroża andragogiki i gerontologii / O. Czerniawska. -Łodź, 2007. - s.118-141.
6. Зых А. Непрерывное образование в контексте геронтологической теории. Развитие и главные идеи педагогики старения и старости. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lifelongeducation.ru/index.php/ru/literatura
7. Ломакина Т. Ю., Боровикова Я. В. Модель геронтологического образования. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://lifelong-education.ru/index.php/ru/literatura/147-model-gerontology
8. Commission of the European Community. Adult learning: It is never too late to learn. Communication from the Commission. – Brussels. Belgium, 2006: COM 614 final.
9. Freedman M. Prime Time. – New York: Public Affairs/ Perseus, 1999.
10. Garvin D. Learning in Action. – Boston: Harvard Business School Press, 2000.
11. Gilleard C., Higgs P. Context of ageing: Class, cohort and community. – Cambridge, UK: Polity, 2005.
12. Global Sherpa: Internationalisation, Global Development and World Rankings from a Positive, Comparative Perspective. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://globalsherpa.org/global development and world rankings/.
13. Groombridge B. Learning, education and later life // Adult Education. – 1982. – No. 54. P. 314– 325.
14. Handbook of Aging and the Social Sciences / ed. by Binstok R. H., George L. K. – San Diego: Academic Press: 5th ed. – 2001. 514 p.