Життя людини індивідуальне, різнопланове й багатогранне у широкому розумінні цього слова. Кожна особа на шляху реалізації власних планів набуває досвіду, незалежно від якості результату, оскільки негативні наслідки, розбиті надії та марні сподівання, це, теж свого роду пройдений етап, який надовго закарбовується у людській пам’яті. Людина враховує власні прорахунки й на перспективу сподівається, що пережиті негаразди більше не повторяться.
Тактика поведінки кожної людини залежить від особистих намірів. Одні планують діяти так, щоб не стати знову жертвою обставин та уникнути повтору. Тут беруть гору негативні спогади, які унеможливлюють рецидиви в особистому житті. Інших, навпаки, роль жертви цілком влаштовує, бо у такий спосіб можна добитися певних преференцій від соціального середовища. Вказані варіанти поведінки - це, два різновиди віктимності.
Віктимність (від лат. victima — жертва) — готовність особи, за певних обставин, стати жертвою злочину. При цьому одна категорія людей опиняється у такій ролі, бо знехтувала небезпекою, інша – сама позиціонує себе такою, щоб викликати співчуття, турботу, захист та підтримку соціуму. Термін «віктимність» ввів у науку Л. В. Франк. [1, 54] На його переконання, це неспроможність персони, в силу особистих якостей, уникнути небезпеки там, де це було об’єктивно можливо та потрапити в тенета злочинця за певних умов [3, 77]. Згодом, виникла ціла наука «віктимологія» у дослівному тлумаченні означає «вчення про жертву». На думку Д. В. Ривмана, жертва – це переважно фізична особа, якій безпосередньо заподіяно шкоду. Саме такого штибу особи є основним предметом віктимологічного вивчення. Д. В. Ривман визначає віктимність як об'єктивно притаманну людині «схильність, за певних обставин, стати жертвою злочину або нездатність протистояти злочинцеві, за сукупністю факторів, що роблять цю нездатність об'єктивною (незалежною від жертви) або залишають її на рівні суб'єктивного «небажання або невміння». На його ж думку, усі члени суспільства потенційно віктимні, оскільки проживають у суспільстві враженому злочинністю [2, 34].
В роботі В. Е. Христенко пропонується наступне визначення: жертва – це особа (сторона міжособистої взаємодії), яка втратила значущі для неї цінності в результаті впливу на неї іншої персони (стороною взаємодії), гурту осіб, конкретних подій та обставин. Віктимна ситуація породжена результатом міжособистої взаємодії між злочинцем та жертвою до вчинення злочину, або породжена ініціативою самої жертви. Відповідно, розрізняють два типи віктимності: 1. персональну - наявна у людини якість, що має вираз у суб'єктивній схильності ставати офірою певного виду злочинів в умовах, коли була реальна й очевидна для буденної свідомості можливість уникнути цього; 2. рольову - об'єктивно існуюча позиція соціальної роль жертви, коли особа, яка її виконує намагається добитися певної підтримки від суспільства у формі матеріальної допомоги, або всезагального співчуття, щоб уникнути осуду, або кримінального [4, 81].
У нашому дослідженні брали участь дві групи студентів факультету педагогічної освіти та соціальної роботи й факультету психології, у загальній кількості 44 особи. Перша за віком належить до раннього юнацького, друга – юнацького віку.
Було використано дві діагностичні методики: методика О.О. Андронникова «Дослідження схильності до віктимної поведінки» та опитувальник авторства М. А. Одінцової, Н. П. Радчікової «Тип рольової віктимності».
Переважна більшість отриманих результатів за методикою О.О. Андронникова «Дослідження схильності до віктимної поведінки» відносяться до категорій «нижче норми», або «норма». Такі особи не залежно, від віку, нечасто потрапляли у критичні ситуації або ж у них вже встиг виробитися захисний спосіб поведінки, що дозволяє уникати небезпечних ситуацій. Така ж ситуація і по іншим шкалам 2-7. Так, у їхній поведінці спостерігається зниження мотивації досягнення, спонтанність, хороший самоконтроль, прагнення дотримуватися прийнятих норм й правил, стабільність у збереженні установок, інтересів та цілей. Для них властива підвищена турбота про власну безпеку, прагнення захистити себе від помилок, неприємностей, живуть за принципом «краще нічого не робити, ніж помилятися». Їхня поведінка характеризується пасивністю, байдужістю до тих явищ, які відбуваються навколо нього. Людина діє за принципом «моя хата скраю», що може бути наслідком як образи на зовнішній світ, або сформованого відчуття нерозуміння, ізольованості від світу, відсутність почуття соціальної підтримки та включеності у соціум. У їхніх діях має місце прагнення до незалежності, відособленості. Їм властивий підвищений скептицизм, Можлива внутрішня вразливість, яка веде до підвищеного бажанням відокремитися від оточуючих. Для людей цього типу характерні вдумливість, обачність, прагнення передбачати можливі наслідки своїх вчинків, які іноді призводять до пасивності, страхів. Самореалізація в цьому випадку значно ускладнена, може з'являтися соціальна пасивність, що призводить до незадоволеності своїми досягненнями, почуттю досади, заздрості.
Керуючись результатами за зазначеними вище шкалами, ми виділи коло із 10 осіб з показниками «вище норми». Такі персони Такі особи схильні, або вже потрапляти в неприємні й небезпечні для життя та здоров'я ситуації в результаті проявленої ними агресії в формі нападу чи іншої провокуючої поведінки (образа, наклеп, знущання і т.д.). Вони до антигромадської поведінки, порушення соціальних норм, правил й етичних цінностей, якими часто суб'єкт нехтує. Такі люди легко піддаються емоціям, особливо негативного характеру, яскраво їх висловлюють. Вони домінантні, нетерплячі, запальні. Ці особи провокують ситуацію віктимності своїм проханням або зверненням. По суті, для активних потерпілих характерна поведінка двох видів: провокативна, у такому разі, для заподіяння шкоди залучається інша особа та власна схильність до ризику, необдуманої поведінки, часто небезпечної для себе й оточуючих. Їм властива жертовна поведінка, соціально схвалювана й часто очікувана. Це люди, які демонструють позитивну поведінку в ситуаціях конфлікту або постійно, або в результаті посадового положення, вони намагаються виправдати позитивне очікування оточуючих. Людина даного типу вважає неприпустимим ухилення від втручання в конфлікт, навіть якщо це може коштувати йому здоров'я або життя. Вони належать до осіб, що не чинять опору, протидію злочинцю з різних причин: в силу віку, фізичної слабкості, безпорадного стану (стабільного або тимчасового), боягузтва, з побоювання відповідальності за власні протиправні або аморальні дії і т.д. Вони можуть мати установку на безпорадність, низьку самооцінку. Їм властиве небажання робити щось самому, без допомоги інших. Такі люди постійно залучаються до кризових ситуацій з метою отримання співчуття й підтримку оточуючих. Вони мають рольову позицію жертви. Людина в даному випадку боязка, скромна, сильно піддається навіюванню, конформна. Це персоналії, які демонструють необачність, невміння правильно оцінювати життєві ситуації. Окрім того, в силу невисокого інтелектуального рівня, ці люди демонструють схильність до спиртного, нерозбірливість у знайомствах, довірливість, легковажність. Вони схильні до ідеалізації людей, виправданню негативної поведінки інших, не помічають небезпеки. Загалом їм властивий високий рівень міжособистої залежності.
За результатами опитувальника «Тип рольової віктимності» (М.А. Одінцова, Н.П. Радчікова) 95% осіб раннього та 96 % юнацького віку можна віднести до невіктимного типу — це люди, у поведінці яких ознаки рольової віктимності не виражені.
Аналізуючи їх результати ми виявили дев’ять представників раннього й юнацького (13%), поведінка яких відноситься до аутовіктивного типу. Він характеризуються тим, що особи ідентифікують себе з жертвою, тим самим привласнюють її особистий сенс. Це дозволяє маніпулювати іншими й отримувати вигоду(моральну або матеріальну) зі свого уявного несприятливого положення. Наприклад, демонстрація себе в якості погорільця, та переконування по сторонніх людей про свій стан жертви обставин, якій нікуди подітись, бо згоріла оселя разом з документами та грошима.
Віктимний тип поведінки властивий для трьох осіб (14%) раннього та (13%) юнацького віку — це особи, яким соціум нав'язує роль жертви. Навколишня дійсність для них ворожа, вони почувають себе самотніми й непотрібними.
Варто зазначити, що у нашому дослідженні серед оптантів виявлені двоє першокурсників (5%) та третьокурсників (4), які є гіпервіктивнимними особами. Для них властиво занурюватися у свої страждання й всіляко їх демонструвати, при цьому вони схильні до постійних скарг, звинувачень та самозвинувачень.
Список використаних джерел:
- Остроумов С. Франк Л.В. Виктимология и виктимность. Изд-во Тадж. ун-та. 1972. С.114
- Ривман Д.В. Криминальная виктимология. Санкт-Петербург, Питер.2002. С. 304
- Франк Л.В. Потерпевшие от преступления и проблемы советской виктимологии. Душанбе: Ирфон.1977. С.237
- Христенко В.Е. Психология поведения жертвы. Ростов-на-Дону, Феникс.2004. С.416
inforum.in.ua@ukr.net