ПСИХОЛОГІЧНА СПЕЦИФІКА ЕКЗИСТЕНЦІЇ ОСОБИСТОСТІ В УМОВАХ ДЕПРИВОВАНОГО ХРОНОТОПУ

Різновидова депривація виступає гальмівним і нівеляційним чинником психогенези особистості.  Для усвідомлення особливої значущості депривованого хронотопу дуже доречним і влучним є міркування М. Оже, який у розкритті ключових причин кризи сенсу буття в сучасному світі, стверджував, що «надлишкове «споживання» уявного простору пов’язане зі значним зменшенням простору реального життя» [4, С.138]. Тому гетто, нетрі і фавели як символи-симптоми матеріальної депривації заторкують проблеми духовних обмежень та оточують депривованих людей «третього світу»  зоною бідності,  культивуючи жебрацтво, агресію, крадіжки, знедоленість, гніт, голод, безпорадність, які позбавляють  людей (причому одночасно) і простору, і майбутнього.

Ми вважаємо, що кордон власної та чужої території як певна знакова межа і ймовірний вузол суперечностей є зоною підвищеної соціально-психологічної та міжособистісної напруженості, а в умовах навчально-виховного закладу закритого типу набуває особливо складних варіантів вирішення та має вкрай важливе значення. Жити, співмекшкати, виживати у замкнутому ареалі існування (наприклад, будівлі школи-інтернату, пенітенціарного закладу) набуває чи не найважливішої екзистенційної потреби та знаходить своє розгалуження в базових особистісних психоструктурах і функціональних параметрах на рівні когніцій, сенсорики, поведінки тощо.

Відчуття депривованою дитиною особистісної захищеності істотно підривається внаслідок несприятливого впливу такого сформованого фрейму як «страшний дім/будинок», що сприяє розвиткові амбівалентності через своєрідний когінтивний дисонанс унаслідок накладання безпосереднього аперцептивного досвіду на оцінки цієї екзистенційної ніші іншими людьми (наприклад, «інкубатор», «притулок соціальних аутсайдерів», «сиротинець» тощо). По суті, зауважуємо базальний конфлікт усвідомленого й ототожненого особистісного світопростору з оцінними характеористиками інших осіб, які послуговуються не встановленням його рівня комфортності для депривованої дитини, а лише стереотипами, соціальними кліше та стигмами. Різнобій у зіставленнях власної картини світу про інтернатну будівлю із зовнішніми характеристиками цього житла наповнює хаотизмом самостверджувальні модуси самосвідомості і виступає причиною  ірраціональних поведінкових реакцій депривованої особистості на житлово-територіальні і прострово-часові параметри поведінки і культури.

Зазначимо, що в дітей зі значним і тривалим деприваційним досвідом, зокрема тих, що  потрапили в школу-інтернат із дитячого будинку, доволі часто зауважуються ностальгійні спогади за комфортними, на їхню думку, умовами побуту в будівлі закладу і духом родинності, взаємодопомоги, згуртованості, соціально-перцептивної гармонійності взаємин тощо. Іноді вони навіть вдаються до активної конфабуляції, яка перетворює придумані просторово-часові виміри і події, речі і людей у «насправді існуючі», правда, лише в  вербалізованому дискурсі породжуваного мовцем наративу.

 Завдяки ранньому і своєрідному суспільно-імпринтінговому звиканню до «соціальної будівлі» (приміщення дитячого будинку, школи-інтернату тощо) через відсутність досвіду проживання в «сімейній будівлі» та лоні нуклекарної сімї відбувається соціотопографізація свого Я як простору і часу, в яких виробилися та зберігаються орієнтаційно-регулятивні і морально-ціннісні функції та здобутки. Така привязка сприяє депривованій дитині в первинному самоусвідомленні, а згодом у виробленні конструктів самооцінки, образу Я, Я-концепції тощо. Маркування себе у просторово-часових параметрах певної будівлі забезпечує творення особистісної історії та легенди власного життєвого шляху, зумовлює вилаштування психо- і соціогенези як мережі спогадів і фактів свого соціального буття в певному просторово-часовому континуумі, який інші можуть байдуже називати «інкубатором» чи подібними десоціалізуючими словами й субкультурними поняттями.

Слід наголосити, що особистісна автономізація, сепарація від довкілля виступають для депривованої дитини нагальною потребою, тому її приватне відмежування є своєрідним кордоном, що відділяє індивідуальне життя особи від життя видового, загального, суспільного, громадського. Це відмежування  трактується як еволюційно виправдане, забезпечуючи нормальну життєдіяльність особистості як живої соціальної істоти, яка повинна мати свій індивідуальний психосоціальний простір та ареал  існування і розвитку. Тому реальна чи планована зміна усталених меж індивідуальної території є потужним сигналом для специфічної поведінки депривованої дитини, що проявляється як захист завдяки оборонно-агресивній поведінці, або втечі (самовтечі) до реального (чи уявлюваного) місця з більшою безпекою [2].

Досить часто вихованці інтернатних закладів прирівнюються у масовій свідомості до бездомних як своєрідний «андерклас», типовими ознаками якого є девіантна/делінквентна поведінка, соціальна паразитарність, осбистісно-психологічна надламаність і неповносправність, що, безперечно, не відповідає реаліям [1].

Упродовж тривалого часу ми досліджуємо та висвітлюємо проблеми так званої «парадигми колонії» як мережі конфліктно-деструктивних  поведінкових практик (насилля. булінг, побої, зґвалтування, доведення до суїциду тощо), які проявляються депривованими вихованцями у межах  постійного замкнутого простору – пенітенціарного закладу. У режимі гнітючої депривації насилля над тілом вихованців (побої та знущання як субкультурні норми в неофіційній статусній ієрархії, обмеження довільних локомоцій – переміщень, скупість харчового раціону,  монотонність одягу-уніформи, мінімум просторового комфорту, відсутність можливості для релаксаційного усамітнення тощо) відбувається фрустрація базальних особистісних потреб [2]. Як стверджує С. Нартова-Бочавер, численні випадки агресивної поведінки, домашнього і шкільного злодійства, вандалізму та інших асоціальних реакцій у дітей зазвичай зауважується в ситуаціях, коли нагальна потреба цієї дитини в наявності обовязкового для життєіснування особистого простору була пригніченою, депривованою від найранших етапів її онтогенезу або внаслідок стресових для неї подій. Безперечно, депривований хронотоп може призводити до формування особистісно-девіантної психології та неадекватних асоціальних поведінкових реакцій-відповідей депривованих дітей на будь-які територіальні й просторові деформації [1; 3].

Зазначимо, що депривований хронотоп має маргіналізаційний і знеособлювальний ефект, що істотно ускладнює та розбалансовує просоціальну активність людини. Депривованим вихованцям закритих освітніх закладів досить часто притаманна помітна субєктивна дискретність простору і часу, а можливість усамітнення, психологічного розвантаження в комфортних умовах сімейного тепла, затишку, спілкування просто відсутні, тому активно обираються сублімаційні або компенсаторні поведінкові тактики і стратегії.

Притлумлення темпоральних ракурсів свого минулого, незадоволення аксіологічним наповненням, зокрема набутими й засвоєними базовими й інструментальними цінностями в певному закритому просторі інтернатного закладу може істотно вплинути на побудову перспективи оптимального життєвого розвитку. Особистісно-часова розбалансованість депривованої дитини суттєво збіднює і зменшує рівень змістового наповнення її власних поведінкових ревіталізаційних тактик і стратегій, звужує шляхи і засоби самореалізації.

Замкнутий простір як конкретне мікродовкілля вже за своєю суттю є депривуючим, а тривале перебування в режимі різновидових обмежень нагально потребує ревіталізації як системи комплексного реабілітаційного, реедукаційного, ресоціалізаційного та іншого супроводу й допомоги.

Список використаних джерел:     

1. Бахматова, Т.Г., Чусова Ю.А. Социальная эксклюзия сирот как детерминант криминогенного поведения. Криминологический журнал Байкальского государственного университета экономики и права.  2015.  Т. 9.  № 4. С. 674-681.
2. Гошовський Я. Депривований хронотоп як негативний чинник самореалізації особистості. Освіта регіону. 2010.  № 1.  С.123-127.
3. Нартова-Бочавер С.К. Понятие «психологическое пространство личности» : обоснование и прикладное значение. Психологический журнал. 2003. Т. 24. № 6. С.27–36.
4. Оже М. Криза сенсу в сучасному світі. Філософська і соціологічна думка. 1995. № 56. С.134–144.