ДИТЯЧИЙ ПСИХОАНАЛІЗ ПРО «СОМАТИЧНУ ЛЮДИНУ»

Серед багатьох концепцій ранньої організації психіки (концепція трансформації бета-елементів в альфа-функціонування У. Біона; концепція «параноїдно-щизоїдної» і «депресивної» позицій людини М. Кляйн; концепція сімбіозу та сепарації-індивідуалізації М. Малєр; концепція превербальної свідомості В. Штерна; психоаналітична теорія розвитку Ф. Тайсона, концепція психології Я Х. Кохута), особливої уваги заслуговує концепція «перехідного простору» Д. Віннікота, у якій найкраще розкрито питання формування психосоматичної структури особистості [4].

Не дивлячись на те, що майже усі дослідники сходять у думці що психосоматична схильність розвивається в ранньому дитинстві, коли фізичне і психічне не віддалені один від одного (немовля сприймає власне тіло і тіло матері як єдине ціле; немовля немає чітких меж між Я і об’єктом (матір’ю); з народженням дитини мати є оточуючим середовищем для дитини тощо), саме в теорії Д. Віннікотта знаходимо опис «первинної материнської стурбованості» – стан межової ідентифікації з дитиною та трансформація на неї об’єктних та нарцистичних катексисів. В такому стані немовля переживается матір’ю як соматичне продовження самої себе: немовля хоче від’єднатися від матері і бути самостійним, що звичайно призводить до конфлікту, який вирішується в різні періоди дорослішання дитини, яка використовує різноманітні процеси інтерналізації (інкорпорація, інтроєкція, ідентифікація) [1].

Потреба дитини в диференціації з’являється тоді, коли «досить хороша мати» спонтанним чином залишає стан «первинної материнської стурбованості»: якщо раніше вона задовольняла бажання дитини моментально, то тепер їй потрібно подавати сигнал про відчуття дискомфорту і проявляти активність у пошуках розрядки напруги. В цьому разі символізація дуже допомагає дитині знайти межі між собою і матір’ю, між її тілом і своїм. Коли не створюються передумови для формування світу інтроєктів, то у дитини залишаються два можливих варіанти виходу: 1 – повністю відмовитися від зовнішньої реальності та ізолюватися у світі власних фантазій (реалізація психотичного особистісного потенціалу); та 2 – злиття з реальністю, досягнення крайнього пристосування до неї (створення хибного Я), де найбільш комунікативним засобом для дитини залишається довербальна мова і  реакція на незадоволення (психосоматична дезорганізація) [2].

Материнсько-дитячі відносини не приводять до створення внутрішньої репрезентації турботливої матері. У випадку якщо така репрезентація не створена, то відбувається ідеалізований образ матері (розщеплення), або може утворитися образ відторгуючої матері, що в обох випадках сильно впливає на дитину. Втрата меж між Я і об’єктом (матір’ю) сприяє виникненню психотичної тривоги щодо тілесної цілісності (інтроєкція в тіло). Тілесний симптом, функціонує як замінник ідентичності та представляє собою інтроєцировану мати раннього дитинства.

Цей тілесний синдром Д. Віннікотт окреслив поняттям «соматичної людини», який пояснює порушення процесу ідентичності за рахунок незадовільних відносин між матір’ю і дитиною в ранньому симбіозі [3]. Соматична особистість («людина соматична») – це суб’єкт, у якого функції психіки приймає на себе тіло. Соматична людина рідко заповнює особистість повністю, а переважно є частиною особистості, і зазвичай присутня в кожному з нас.

Однією з базових характеристик «соматичної людини» є несформованість та недієвість меж Я. При цьому тіло стає «чужим» для свого володаря, зовнішнім об’єктом, якому адресується відповідь «ні».

Пропонуємо критерії визначення «соматичної людини»:

• в якості захисного механізму проти психічного болю соматична людина обирає використання незрілих психічних захистів;
• сигнал психіки скорочується для повідомлення через дію без використання слів;
• думки, пов’язані з конфліктним афектом, не витісняються, як у випадку з неврозами, а повністю анулюються з психіки;
• психосоматичний суб’єкт добре адаптований в реальності, в соціумі, він схильний ідентифікуватися з прийнятими в суспільстві соціальними нормами, створюючи ілюзію простого буття (псевдонормальна комунікація із світом);
• Я суб’єкта залишається організованим за рахунок соматизації, яка дає змогу втримувати індивіда в межах нормальності;
• характерно об’єктне ставлення по типу злиття, яке не дозволяє обходитися без реального об’єкта і не здатне до символізації;
• соматична людина думає, що інша людина думає так само як й вона;
• нездатність бути у контакті зі своєю психічною реальністю (від нездатності контейнерувати надлишковий досвід і розмірковувати над ним до переробки багаточисельних емоційних переживань);
• нездатність репрезентувати психічні ідеї, пов’язані з емоційною якістю з метою захисту від нестерпних страждань (дізафектація та афективна ригідність);
• нестача турботи сильного батьківського інтроєкта;
• все, що приносить втіху, соматична людина постійно шукає у зовнішньому світі (потреба в ліках, харчах, алкоголі, використанні інших людей тощо);
• будь-які зміни у відносинах можуть супроводжуватися безмірною тугою і рецидивами психосоматичних симптомів.

Загалом, перераховані характеристики відіграють роль «перехідних» об’єктів, які відрізняються від перехідних об’єктів немовляти, своєю патологічністю.

Список використаних джерел:

1. Винникотт Д. В. Маленькие дети и их матери. Москва : Класс, 2007.
2. Винникотт Д. В. Искажение Эго в терминах истинного и ложного Я. Консультативная психология и психотерапия. 2006. № 1, 5-19.
3. Винникотт Д. В. Переходные объекты и переходные явления. Исследование первого «не-Я» предмета. Антология современного психоанализа. Москва: Институт психологии РАН, 2000.
4. Змановская Е. В. Концепция внутренней реальности Дональда Винникотта. Современный психоанализ. Теория и практика. Санкт-Петербург : Питер, 2011. 99-104.