Культивовані нами тривалі й різнобічні аналітичні підходи до проблеми депривації дають підстави стверджувати про складність функціонування психічного світу депривованих дітей і виокремити генеральну тенденцію – відчуття нестачі уваги до себе, брак турботи, самотність, непотрібність, міжособистісна тривожність, нервово-психічна розбалансованість тощо [1; 3]. Акцептація з боку довколишніх людей, насамперед референтних осіб і найближчого мікросередовища, вбачається вихованцям дитячих загальноосвітніх закладів закритого типу недостатньою, нестабільною та випадковою, їм не вистачає відчуття потрібності людям, вони потребують дбайливішої опіки і більшої любові, тому це суттєво позначається на поведінкових реакціях.
Зауважуємо й суттєві розлади на рівні соціально-перцептивного спілкування, зокрема свідченням чого є висока міжособистісна тривожність. Унаслідок перебування в специфічній групі (мікрогрупі), яку можна класифікувати як «парадигму колонії», пізнаючи гніт сегрегаційних взаємин і напруженого психологічного мікроклімату, що будується за принципом силової диспропорції, депривований підліток обирає основною найпоціновуванішу і референтну в закладі модель свого спілкування – усамітнення й замкнення у внутрішньоособистому психологічному просторі та демонструє високий рівень суб’єктивного відчуття самотності.
Ми вважаємо, що депривованим вихованцям інтернатів властива хронічна соціальна самотність, яка викликана закладовою ізоляцією та відсутністю доступного широкого і вільного кола спілкування, а також емоційна самотність через нестачу близьких перцептивних стосунків з рідними людьми. Повсякчасні зіткнення з відчаєм через брак повноцінної опіки, гармонійного статусно-рольового ідентифікаційного поля (дитина, син, донька, онук, онука, спадкоємець тощо), загальна песимістична картина світу й дифузно-тривожні проекції на майбутнє породжують у депривованих підлітків екзистенційну самотність. Отож актуальний психічний розвиток депривованих дітей відбувається з перевагою негативних і тривожних тональностей, що пояснюється як зростаючою активністю відчуттів самотності, знехтуваності й занедбаності, так і складністю гетерохронних змін, які відбуваються з підлітками в інтернатних установах. Домінування таких орієнтацій серед вихованців школи-інтернату наповнює відповідними рисами їхнє самоусвідомлення, що має притому ще й хистку та невизначену основу й проявляється у невпевненій, ригідній і неадекватній поведінці.
Тому вектор особистісного становлення депривованих дітей з плином часу перебування в інтернатному закладі має здебільшого чітку тенденцію, зорієнтовану на своєрідну «генезисну фрустрацію», суттю якої є поглиблення гнітючих відчуттів соціальної знехтуваності, самотності, непотрібності. Ключові деприваційні особливості «інтернатних дітей» – відсутність сімейного тепла й турботи як базових екзистенційних потреб людини. Впродовж усього терміну перебування в дитячому навчально-виховному закладі закритого типу, на жаль, не відбувається витіснення болісних і травмуючих відчуттів самотності, непотрібності, меншовартості. До того ж старші підлітки з усіх типів шкіл-інтернатів демонструють значно вищий рівень відчуття знехтуваності й занедбаності. Тому травматогенний і депресивний спектр таких негативних чинників і відчуттів насамперед супроводжує й зумовлює розвиток самосвідомості підлітків з інтернатних закладів, суттєво ускладнюючи ресоціалізаційну роботу з ними.
Загалом, потрібно констатувати, що особистісний розвиток підлітків відбувається у річищі психологічного дискомфорту, зумовленого режимом різновидової депривації, пригноблюючого освітнього простору (за П. Фрейре) [2].
Впадає у вічі насамперед концентроване тло нервово-психічної неврівноваженості і тривожності, яке, безперечно, свідчить про особистісні негаразди й психологічний дискомфорт підлітків, які перебувають в умовах закритих навчально-виховних закладів. Основну причину, очевидно, слід відшукувати у блокованому розвитку, зумовленому переживанням значною частиною дітей з найперших етапів онтогенезу як ранньої материнської депривації, так і інших видів деприваційних обмежень, які спричинилися до підвищеного рівня невротизму й тривожності.
Перехресний тиск зовнішніх доінституційних, позаінтернатних факторів і внутрішніх власне закладових чинників депривації на процес особистісного становлення підлітка призводить до високотривожного й невпевненого модусу самоусвідомлення власного життєіснування. Відсутність реальної сімейної взаємодії, повсякденні умови перманентної депривації (монотонність розпорядку дня, замкнутість урбаністичного циклу територією школи-інтернату, звуженість комунікативного кола тощо) зумовлюють типовий соціально-психологічний мікроклімат у депривованих підлітків, означений підвищеним рівнем загальної тривожності й домінуванням поведінкоих проявів на рівні невпевненості, пасивності, аутистичності, побоювання, туги, стурбованості, неадекватності тощо. Базова емоція страху, що неминуче супроводжує стан тривожності, зумовлює емоційно-вольову неврівноваженість і розбалансованість життєвих тактик і стратегій підлітків інтернату, блокує повноцінний розвиток поведінково-регулятивних компонентів їхньої діяльності. Такий гальмівний стан негативно позначається на становленні самосвідомості, набуває потенційно деструктивного заряду для подальшого особистісного розвитку, ускладнює задіяння ревіталізаційних технологій.
Зауважуємо, що загальна соціально-невротична тривожність базується на поєднанні самооцінної та шкільної тривожності. Часті труднощі когнітивної самореалізації через невдачі в шкільному житті й низький академічно-оцінковий рейтинг спонукають депривованого підлітка відчувати постійну тривогу та внутрішній дискомфорт. Самооцінна тривожність, звичайно, значною мірою детермінується загальновіковими особливостями, але слід робити поправку на специфіку депривованого режиму розвитку, наприклад, на нівеляційно-депресивний вплив низки специфічних «інтернатних ознак», однією з яких є часто практикована уніфікація одежі вихованців. Така тривала соціально-статусна тривожність, підсилена самооцінними й шкільними розладами, може отримати глибоке закріплення в модальностях структури депривованого образу Я (фізичного, інтелектуального, презентованого, жаданого та ін.), негативно позначитися на становленні Я-концепції підлітка й, загалом, блокувати його особистісні потенціали до ревіталізації й самоактуалізації [3].
Переживаний стан соціально-невротичної тривожності свідчить про недостатню пристосованість вихованців інтернатних закладів до змін навколишнього соціуму, неспроможність і невміння швидко, адекватно й результативно реагувати на них. Гіпертрофована тривожність депривованої особистості знижує її адаптивні можливості, дискомфортно позначається на якості спілкування та має високу ймовірність перерости в різні форми соціальної ригідності, боязні й аутизму. Постає реальна небезпека розвитку численних соціо-психогенних комплексів, що деградуюче впливають на особистісний розвій.
Помітні і тривожно-конформні тенденції в поведінці депривованих дітей. Адже відомо, що свідоме чи несвідоме, добровільне чи примусове прийняття індивідом норм, вартостей, поглядів, способів поведінки соціальної групи під тиском зовнішніх детермінуючих умов і обставин призводить до конформізму. Тому підпорядкування депривованого підлітка усталеним груповим (закладовим) нормам через явний чи прихований примус, через відкрите чи завуальоване залучення до закладових «інтернатських» традицій породжує конформний тип самосвідомості, що визначає покірне ставлення до різних проявів соціального й індивідуального контролю. Схильність уникати самостійності під час прийняття навіть найпростіших рішень, пасивність і пристосовництво, орієнтація на сприймання та засвоєння чужих стандартів поведінки породжують кволі й недиференційовані власні поведінкові моделі, що у окремих конформних підлітків може набути ознак соціальної та духовної мімікрії.
Звичайно, у процесі ревіталізаційної діяльності потрібно робити окремий наголос на таку особливість депривованих дітей, активізуючи їхню індивідуальну просоціальну налаштованість на подолання низьких і мало поціновуваних соціально-психологічних статусів і ролей. Досягнення афективного балансу істотно оптимізує просоціальні траекторії особистісного розвитку й нейтралізує негативний вплив тривожності та інших невротично-депресивних модальностей психогенези.
Список використаних джерел :
- Гошовський Я. Ресоціалізація депривованої особистості : монографія. Дрогобич : Коло, 2008. 480 с.
- Фрейре П. Педагогіка пригноблених. Київ : Юніверс, 2003. 168 с.
- Hoshovskyi Ja. Hoshovska D., Finiv О. Sels-acceptance as a determinant of social identity in children with family deprivaton . The Remote interdisciplinary international scientic-practical conference «Science and practice of today» (november 16-19, 2020,
inforum.in.ua@ukr.net