ДО ПИТАННЯ ПЕРФЕКЦІОНІЗМУ ОСОБИСТОСТІ

Перфекціонізм – багатовимірний стиль особистості, який пов’язаний з великою кількістю психологічних та міжособистісних труднощів, пов’язаних з бажанням досягнути «вершини». Це не розлад, а фактор вразливості, який створює проблеми для дорослих, підлітків та дітей.

Перфекціонізм відноситься до тих рис особистості, яка робить життя нескінченною звітною карткою про досягнення. Він має дві протилежні сторони: позитивну та негативну. Позитивний бік цього феномену допомагає людині досягнути більш високих стандартів, самовдосконалитись за рахунок контролю над цим явищем. Перфекціонізм може спонукати людей до досягнень та забезпечити потрібною мотивацією. Адаптивні перфекціоністи мають менший рівень зволікань, ніж неперфекціоністи. Високодохідні спортсмени, вчені та артисти часто демонструють ознаки перфекціонізму.

 Однак, з іншої сторони він може спровокувати виникнення депресивних станів, коли справи не йдуть так, як людина цього очікувала. Тоді токсичний розвиток перфекціонізму полягає в тому, що особистість, яку захоплює прагнення до успіху, найбільше сфокусована на уникненні невдач, в цьому і є його негативна орієнтація.

Теоретико-методологічний аналіз вивчення феномену перфекціонізму демонструє його багатоаспектність дослідження у психологічній науці. Феномен перфекціонізму вивчали такі зарубіжні і вітчизняні науковці, як Е. Фромм, А. Адлер, К. Хорні, А. Маслоу, З. Фройд, Дж. Ешбі, Л. Сільверман, Л. Кларк, С. Блатт, Д. Ватсон, K. Адкінс, В. Паркер, Г. Оуенс, П. Слейд, О. Савенко, І. Гуляс, З. Карпенко, Т. Титаренко, Ж. Вірна, О. Соколова, П. Циганкова, Н. Гаранян, Л. Данилевич, А. Холмогорова, Г. Чепурна, К. Дебровський, С. Волікова,Т. Юдеєва, Д. Хамачек, К. Шчуцька, О. Золотарьова, О. Лоза, І. Матієшин та інші.

Пошук «досконалої людини», яка втілює ідеальний образ того, хто пізнає істину буття розумної істоти, не перестає хвилювати філософів, починаючи з часів Стародавньої Греції до наших днів. Правда, відповідно до картини світу епохи і персональною системою філософських і життєвих координат кожного діяча цей «ідеал» набуває найрізноманітнішого змісту [3, с. 126].

У часи Стародавнього Світу та Середньовіччя досконалість розуміли як недосяжний ідеал, тобто вищий ступінь істинного поєднання людини з Богом [6, с. 51]. Так, для  Геракліта «ідеальною» вважається людина, «яка знає логос». Для Платона, в світлі його теорії «ідеальної держави», це людина, яка веде правильний спосіб життя і виконує свої державні функції без урахування особистих потреб [6, с. 51].

У Середньовіччя із зародженням християнства ідеальною вважається людина, яка відповідає своєму Першообразу, тобто Образу і подобі Божій. Епоха Просвітництва робить ставку на людину моральну, яка свідомо вибирає моральну мету в житті, що узгоджувалося зі змістовою домінантою часу.

13, с. 126].

А. Задирайко та В. Коваленко відмічають, що в епоху Нового Часу досконалість розуміли як здатність людини вдосконалюватись та розвиватися, тобто прагнення до взірцевої індивідуальності [6, с. 51].

ХІХ – ХХ ст. характеризуються розглядом феномену перфекціонізму через призму особистості, у контексті феноменів Его-ідеалу, прагнення до переваги та ідеалізованого образу [6, с. 51].

Основи вчення про перфекціонізм заклав ще З. Фройд, який увів поняття нарцисизму (в руслі якого часто функціонує перфекціонізм) і його послідовники Х. Кохут і О. Кернберг. К. Юнг запровадив поняття «Персона» – архетип, що детермінує перфекціонізм і «означає ролі, які людина виконує відповідно до соціальних вимог з боку оточуючих» [10, с. 331]

На початкових етапах проблема перфекціонізму обговорювалася виключно в рамках клінічної психології і психіатрії. Перфекціонізм описувався психотерапевтами та психіатрами як однозначно негативне явище і розглядався як патологічна адикція. Він визначався як хворобливе, нав’язливе прагнення досягти ідеалу, що спирається на зовні задані орієнтири, яке не треба плутати зі здоровою мотивацією досягнення і завзятістю, котрі спиралися б на власні можливості і схильності.

В класичних визначеннях даний конструкт включав тільки один  параметр – тенденцію особистості встановлювати вкрай високі стандарти, і як наслідок, неможливість отримувати задоволення від результату. Американський клінічний психолог Холденер у 1965 році одним зі перших дав визначення цьому явищу, «як повсякденної практики пред’явлення до себе вимог виконання певної діяльності високої якості, ніж того вимагають обставини» [4, с. 31].

У рамках когнітивної психології Д. Бернс розглядав перфекціонізм, як мислення в категоріях «все або нічого», за якого прийнятними є лише два варіанти виконання діяльності – повна відповідність високим стандартам або повний крах [8, с. 218 – 219]. Згідно з його описами, особи, які страждають на перфекціонізм, «схильні встановлювати нереалістично високі стандарти, прагнути до неможливих цілей і визначати власну цінність виключно в термінах досягнень і продуктивності.

З часом вчені дійшли висновку, що одномірне розуміння перфекціонізму не розкриває всі його феноменологічні характеристики. Відповідно, перед провідними науковцями постала проблема розширення знань про феномен перфекціонізму.

П. Х’юїтт та Г. Флетт вважають, що перфекціонізм – це прагнення бути бездоганним в усьому, перфекціонізм визначає величину особистих стандартів індивіда, незалежно від здатності досягти їх [1, с. 256].

Вчені запропонували тривимірну модель перфекціонізму: Я – орієнтований перфекціонізм, об’єктно-спрямований перфекціонізм, соціально приписаний перфекціонізм. П. Х’юїтт та Г. Флетт зазначали, що перфекціоністська самопрезентація включає в себе три аспекти: перфекціоністські самопредставлення (демонстрація власної досконалості), невияв недосконалості (уникання поведінкової демонстрації недосконалості) і не виявлення недосконалості (уникання вербального визнання своєї недосконалості) і входить поряд з Я – орієнтованим і соціально приписаним перфекціонізмом в більш загальний конструкт перфекціонізму [7, с. 61].

Н. Гаранян та А. Холмогорова зазначають, що перфекціонізм є дисфункціональною особистісною рисою, що передбачає прагнення встановлювати надмірно високі стандарти і неможливість відчувати задоволення від результатів діяльності [9, с. 245]. Водночас І. Гуляс доводить, що «здоровий перфекціонізм – результат самоактуалізації суб’єктного потенціалу особистості в царині професійної діяльності» [5, с. 43]

І. Ільїн визначає перфекціонізм як прагнення особистості приводити результати будь-якої своєї діяльності у відповідність до найвищих еталонів; це потреба у досконалості продуктів свої діяльності. Тобто автор прирівнює перфекціонізм до різновиду максималізму [2, с. 123].

На сьогоднішній день вчені розглядають перфекціонізм як психологічний конструкт, що поєднує прагнення суб’єкта до досконалості, високі особисті стандарти, прагнення людини доводити результати власної діяльності до найвищих стандартів (моральних, естетичних, інтелектуальних).

У психології також прийнято виокремлювати  позитивний (адаптаційний) перфекціонізм і негативний (дезадаптаційний). Ключова відмінність між цими двома категоріями полягає в тому, що при дезаптаційному перфекціонізмі людина заперечує реальність, в той час як людина зі здоровою життєвою позицією приймає її. Людина, що страждає патологічним перфекціонізмом, чекає, що його шлях до будь-якої мети буде прямим і вільним від перешкод. Зустрічаючи на життєвому шляху невдачі і перешкоди, перфекціоніст відчуває глибоке розчарування і депресію. Адаптаційний перфекціонізм же веде до самозадоволення і підвищенню самооцінки.

Джерела та література

1. Андрощук, Л.М. Формування творчого індивідуального стилю діяльності майбутнього вчителя хореографії малокомплектної школи засобами імпровізаційної пластики / Л.М. Андрощук // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи : збірник наукових праць Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини. – К. : Наук. світ, 2004. – С. 48-53.
2. Грінченко Т. Педагогічне спілкування в умовах едукаційного середовища початкової школи/ Т. Грінченко// Збірник наукових праць. Умань: УДПУ ім. Павла Тичини. –Умань: Софія, 2007. – 223 с.
3. Грубі Т.В. Основні методики діагностики перфекціонізму / Т.В. Грубі // Збірник тез міжнародної науково-практичної конференції :  Роль і місце психології та педагогіки у фурмуванні сучасної особистості. – Х.: Центр педагогічних досліджень, 2016. – С. 59 – 63.
4. Данилевич Л. А. Психологічні відмінності прояву перфекціонізму обдарованих і девіантних особистостей/ Л. А. Данилевич// Проблеми загальної та педагогічної психології : зб. наук. праць Інституту психології ім.. Г. С. Костюка АПН України/ За ред.. С. Д. Максименка. – Т.9. – № 6. – К.: ГНОЗІС, 2009. – С. 123 – 130.
5. Золотарева А.А. Адаптация методики «Шкала перфекционистской самопрезентации» П. Хьюитта // Психологический журнал. – 2011. – Т. 32. – № 6. – С. 59 – 66.
6.  Ковальчук З. Я. Організація педагогічного спілкування як керованого процесу особистісного розвитку учня / З. Я. Ковальчук // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія психологічна. – 2011. – Вип. 2. – С. 220 – 228.
7. Лоза О. О. Психологічний аналіз феномену перфекціонізму: підходи до визначення / О. О. Лоза// Проблеми загальної та педагогічної психології: зб.наук. пр. Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України. – 2010. – Т. ХІ. – Ч.6. – С. 213 – 221.
8. Никитенко О. Професійно-особистісні якості як основа виховання майбутніх учителів / О. Никитенко // Людинознавчі студії. Педагогіка. –2013. – Вип. 27. – С. 33 – 45.
9. Токарева Н.М. Основи педагогічної психології: навчально-методичний посібник / Н. М. Токарева – Кривий Ріг, 2013 – 223 с.
10. Hamachek, D. E.. Psychodynamicsofnormalandneuroticperfectionism/ D/ E/ Hamachek// Psychology: A JournalofHumanBehavior. – 1978. – 15(1). – Р. – 27 –33.