ПОНЯТТЯ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ У ЗАРУБІЖНІЙ ПСИХОЛОГІЇ

Сучасні умови диктують вимоги щодо розвитку та використання людського потенціалу. Вимоги до самостійності, ініціативи та підприємливості особистості стають ще більш високими через соціокультурні зміни. Вчені відзначають зростання впливу людини на різні аспекти дійсності. Все це підсилює актуальність проблеми самореалізації особистості.

Людина трансформується через оновлення і перебудову просторово-часової структури життєвого світу, який представляє собою «багатошарове» посередництво між структурою особистості, пройденим досвідом і очікуваним майбутнім. Багато науковців відзначають, що складнощі самореалізації перш за все пов’язані з феноменальністю людського існування. Неможливо досягти повного самопланування та створити бездоганні умови для спрямованих на позитивний результат проявів спонтанної активності людини. Найбільш значимою проблемою є взаємодія внутрішніх стимулів із зовнішніми умовами саморозвитку. З однієї сторони, навіть наявність ідеальних зовнішніх умов не завжди сприяє розвитку людини. З другої сторони, розвиток людини може відбуватися в екстремальних та несприятливих зовнішніх умовах [2].

Метою роботи є теоретичний аналіз вивчення психологічних особливостей самореалізації особистості у зарубіжній психології.

Термін «самореалізація» широко вживається у вітчизняній та зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній та інших галузях знань, але безсумнівно, що основні аспекти самореалізації особистості розглядаються у психологічній науці й її особливості та закономірності розкриваються шляхом психологічних досліджень з використанням інтердисциплінарних підходів. Оксфордський словник дає визначення самореалізації, що пов’язане із зусиллями та можливостями особистості щодо розвитку свого «Я» [4]. Психологічний та психоаналітичний словник трактує самореалізацію як гармонійний та збалансований розвиток особистості, її особистісних та спадкових можливостей, розкриття усіх аспектів [8].

Важливо відзначити, що разом із поняттям «самореалізація» у психологічній літературі, також використовуються подібні терміни, такі як «самоактуалізація», «саморозвиток», і ін.

Поняття самореалізації було вперше введене в психології особистості А. Адлером. За його переконанням, основним законом життя людини є прагнення до переваги, що розглядалося як досягнення найвищого рівня в особистому розвитку. Це прагнення є вродженим, оскільки воно є необхідною частиною життя, без якої неможливо уявити людське існування [1]. А. Адлер наголошував на соціальних визначниках особистості, розглядаючи індивіда як творчого і самовизначаючого суб’єкта, що формується з урахуванням його індивідуальної суб’єктивності. Він дійсно, не надав визначення самореалізації особистості і більше схилявся до філософського підходу цього поняття. Він підкреслював важливість самосвідомості і самостворення в формуванні особистості. Людина, має можливість планувати свою діяльність, управляти нею і розуміти її значення для власної самореалізації. Згідно з поглядами А. Адлера, людина творить свою особистість сама. Вона встановлює свої цілі і шляхи до їх досягнення завдяки креативному Я. Мета може бути суб’єктивною та існувати в момент «тут і зараз» і навіть будучи фіктивною чи недосяжною, вона все одно є потужним стимулом для особистості. За допомогою креативного Я, людина інтерпретує і осмислює свій досвід, знаходячи унікальний для себе стиль життя.

Поняття самореалізації, або самоактуалізації широко використовується в роботах багатьох відомих зарубіжних психологів гуманістичного напряму, таких як К. Роджерс, Е. Фромм, і А. Маслоу та ін., які в основному спиралися на філософські підходи щодо розуміння поняття самореалізації. Дослідники розглядали самореалізацію як процес, в якому людина максимально розкриває свій потенціал і стає більш самосвідомою та самовираженою особистістю. Для них самореалізація була пов’язана з внутрішньою мотивацією, самоприйняттям і розвитком особистості в напрямку максимальної самовираженості і досягнення свого потенціалу.

Згідно феноменологічного підходу К. Роджерса тенденція до самоактуалізації реалізується лише тоді, коли людина чітко сприймає і адекватно символізує свої власні вибори, перевіряє свої гіпотези і може відрізнити прогресивну поведінку від регресивної. Для визначення цього він використовує поняття «конгруентність» та «неконгруентність», що пояснюються прагненням особистості бути «самою собою», і це бажання визначає її цілі та напрямок розвитку [7].

У своїх працях поняття самореалізації особистості Е. Фромм розкриває як зорієнтованість людини на буття через ефективне використання власних здібностей для взаємодії з оточуючою дійсністю [5]. За його переконанням, самореалізація як активна ефективна діяльність є невід’ємною частиною кожного індивіда. Е. Фромм ідентифікує п’ять основних людських потреб, що визначають самореалізацію особистості: потребу у прихильності (налагодженні зв’язків з оточуючими). Ця потреба виникає з необхідності подолати відчуття ізоляції та відчуженості. Людина задовольняє цю потребу через турботу, участь та відповідальність за інших тощо; потребу у трансцендентності (вбачається у прагненні до творчого акту, який забезпечує людині відчуття свободи та її значимості); потребу в корінні (зміцнення відчуття приналежності та посилення родинних зв’язків, дозволяє людині відчувати себе стабільною та міцною частиною навколишньої дійсності); потребу в ідентичності, яка власну ідентичність особистості та ідентифікує її з іншими членами соціуму; потребу у системі орієнтації, яка реалізується через наявність певних цілеспрямованих орієнтирів для усвідомлення буття і діяльності.

Схожість із поглядами інших психологів також присутня в уявленнях Е. Фромма. Він, подібно до А. Адлера, підкреслює ідею, що людина активно формує своє життя і прагне досягнути найвищого ступеня досягнень, який у випадку Е. Фромма є продуктивністю. Як у К. Роджерса, ідея єднання зі світом є конгруентністю, тобто ступенем відповідності між феноменологічним світом (світом сприйняття) та зовнішньою реальністю.

Отже, за Е. Фроммом, самореалізація має суспільний характер і є результатом впливу соціального середовища. Ключовим аспектом продуктивної самореалізації є здатність «бути» активним та володіти своїм життям, а не просто «здаватися» обставинам. Це співвідноситься з поглядами А. Маслоу [6] щодо того, що у прагненні до самоактуалізації людина керується метапотребами, цінностями буття тощо.

У дослідженнях особливостей поведінки у мовних проявах, К. Гольдштейн акцентує увагу на тому, що в процесі вербального спілкування з оточуючими індивід таким чином самореалізується. Мовленнєвий вираз індивіда може бути зрозумілим в контексті його відношення до функціонування цілісного організму в процесі його прагнення до максимальної самореалізації в конкретній ситуації [9].

А. Анг’ял, подібно до К. Гольдштейна, вірить в холістично-динамічний підхід. За поглядами А. Анг’яла [3], саморозвиток включає три виміри особистості: особистість розвиває свої внутрішні потреби і більш досконалі особливості, які задовольняють ці потреби (вертикальний вимір). Другий вимір саморозвитку полягає у збільшенні власної ефективності (прогресивний вимір), що передбачає вияв оптимального шляху в досягненні цілей при мінімальних затратах. Третій вимір саморозвитку характеризується поліпшенням координації та розширенням багатогранності поведінкових стратегій людини (горизонтальний вимір).

Процес саморозвитку, за А. Анг’ялом, передбачає поєднання фази входу та фази виходу. Людина розглядається як відкрита система, і поєднання цих фаз вказує на процес асиміляції середовища. Фаза входу служить базою для автономії (самодетермінації), оскільки базується на взаємодії з середовищем та асиміляції його елементів. Фаза виходу, натомість, базується на продуктивності та прагненні до гомономії, тобто до відповідності середовищу. Середовище намагається впливати на людину, а організм реагує на цей вплив. Тенденція до автономії виявляється в прагненні людини до задоволення своїх інтересів і підпорядкуванню середовищу відповідно до своїх потреб. Ця автономія може здійснюватися через прагнення до переваг, досягнень, надбань тощо і полягає у бажанні людини взаємодіяти та відповідати на явища в середовищі, що спонукає до любові – як до людей, так і до природи. Загалом, саморозвиток людини включає в себе процеси взаємодії, братання та розвитку її біосфери, яка включає організм та оточуюче середовище.

Отже, аналіз концепцій самореалізації особистості, сформульованих низкою зарубіжних дослідників (А. Адлер, А. Анг’ял, К. Гольдштейн, А. Маслоу, К. Роджерс, Е. Фромм та ін.) вказує на їх переважно описовий (феноменологічний) характер, вони ґрунтуються на гуманістичному підході й  використовують здебільшого філософські уявлення про самореалізацію та не враховують психологічної суті концепцій самореалізації. Ці концепції не містять психологічних категоріальних конструкцій, оскільки не ставили за мету створення більш точних теоретичних та методологічних основ та розуміють самореалізацію (самоактуалізацію) як вроджену якість людини. Вони ґрунтуються на потребах зростання, розвитку та самовдосконалення, тому поняття «самореалізація» (self-realization) часто вживається як синонім до «реалізації своїх можливостей» (self-fulfillment) та «самоактуалізації» (self-actualization) та описують подібні характеристики: повну реалізацію актуальних можливостей людини (К. Хорні); її прагнення до максимальної актуалізації й розвитку власних здібностей (К. Роджерс); внутрішнє активнє самовираження (Ф. Перлз); прагнення бути тим, ким людина є і може стати (А. Маслоу).

Таким чином, поняття самореалізації як процесу включає в себе реалізацію власної особистості у процесі життєдіяльності та встановлення власного унікального шляху у світі, виявлення й втілення цінності та сенсу свого існування тощо. Самореалізація забезпечується при наявності у людини потужного внутрішнього стимулу до особистісного самовдосконалення та розвитку.

Список використаних джерел

1. Мушкевич М. І., Чагарна С. Є. Основи психотерапії : навчальний посібник. Вид. 3-тє. Луцьк : Вежа-Друк, 2017. 420 с.
2. Титаренко Т. М. Нариси до соціально-психологічної теорії особистісного життєконструювання. Психологічні науки: проблеми і здобутки. Вип. 5.  С. 172–186.
3. Angyal A. Foundations for science of personality N.Y., 198 Р. 255–230.
4. Baldwin J. M. Philosophy I Ed Vol. II. London, 1902, 512 p.
5. Leonard J. Ph. Laut. Rebirthing. The Science of Enjoying All Your Life Cincinati, Ohio: Trinity Publications, 1988. 296 p.
6. Maslow A. Toward a psychology of Being. 2nd ed. N. Y. : Van Nostrand, 1968. 240 р.
7. Rogers C. R. The lonely person and his experiences in an encounter group II Carl Rogers on encounter groups. New York, 1973, 21–23.
8. Salter A. Conditioned reflex therapy. New York: Creative Age Press, 1979, 359 p.
9. Wolpe J., Lande S. D., McNally R. J., & Schotte D. (1985). Differentiation between classically conditioned and cognitively based fears: Two pilot studies. Journal of Behavior Therapy and Experimental Psychiatry, 16, 287–293.