ВПЛИВ ТРАВМАТИЧНОГО ДИТЯЧОГО ДОСВІДУ НА ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ′Я ТА БЛАГОПОЛУЧЧЯ В ДОРОСЛОМУ ВІЦІ

Поняття травматичного дитячого досвіду охоплює фізичне, емоційне або сексуальне насильство, нехтування, втрату батьків, життя у середовищі із залежностями чи домашнім насильством. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, близько 60% людей переживають хоча б одну травматичну подію у дитинстві, що створює довготривалі наслідки для психічного здоров’я [2].

Дитячий травматичний досвід ‒ це про дитячу травматизацію. А механізми впливу травми на психічне здоров′я є наступними:

Нейрофізіологічні зміни:

• Хронічний стрес у дитинстві сприяє порушенню роботи гіпокампа, мигдалини та префронтальної кори мозку.
• Тривала активація стресових гормонів (кортизол, адреналін) знижує здатність мозку до саморегуляції.

Формування негативних когнітивних схем:

• Діти, які зазнали травми, часто розвивають переконання, пов’язані з власною неповноцінністю, небезпекою світу або недовірою до інших.

Порушення системи прив’язаності:

• Травма у стосунках із батьками формує невпевнені або дезорганізовані стилі прив’язаності, що впливають на майбутні стосунки.

І звичайно, що такий досвід буде відображатись на психічному стані дорослої особистості, через схильність до депресивних та тривожних розладів. Бо, люди з травматичним досвідом дитинства мають вищу схильність до тривалої депресії через зміни в нейрохімії мозку (дефіцит серотоніну, дофаміну). Зокрема, такі особи також схильні проявляти  соціальну тривогу, генералізовану тривогу, панічні атаки через гіперчутливість до стресових подразників. Частими можуть бути й  симптоми ПТСР, що проявляються у вигляді нав’язливих спогадів, нічних кошмарів або уникання ситуацій, пов’язаних із травмою. Також межовий розлад особистості часто корелює з досвідом фізичного або емоційного насильства в дитинстві [4].

Травматичний досвід у дитинстві збільшує ризик серцево-судинних захворювань, респіраторних та аутоімунних розладів, порушень сну, синдрому хронічної втоми, психосоматичні розлади є частим наслідком, оскільки дитячі травми впливають на функціонування імунної системи [3].

Важливо зазначити, що науковці, які досліджують дану тематику визначають вплив негативного/травмуючого досвіду дитинства впливає на можливість вибудовувати міжособистісні стосунки. Зокрема, на здатність довіряти (травматичний досвід часто спричиняє страх близькості або недовіру до інших людей). У дорослому віці може виникати схильність до стосунків із людьми, які відтворюють травмуючі моделі дитинства. А проблеми  з емоційною регуляцією, проявляються у вигляді агресії, відсторонення або надмірної залежності від партнера. Алкоголь, наркотики, азартні ігри чи інші адиктивні моделі поведінки часто використовуються як спосіб уникнення болісних спогадів. Відсутність упевненості, страх невдачі чи уникнення викликів можуть обмежувати кар’єрні перспективи. Замкнутість або конфліктність заважають ефективно взаємодіяти із суспільством [1].

Вплив на благополуччя особистості також значний. Бо такі люди стикаються з емоційним дискомфортом через відчуття провини, сорому чи хронічної незадоволеності життям. Зниження рівня життєвої задоволеності через невирішені внутрішні конфлікти та повторення травматичних сценаріїв. Що знову ж таки може призводити до труднощів самореалізації, оскільки людина може уникати можливостей або не використовувати свій потенціал через страх невдачі чи осуду.

С. Форвард та К. Бак, у своїх дослідженнях відзначають, що неважливо чи залишали дітей на тривалий час самих, чи здійснювали над ними сексуальне насилля чи будували стосунок як із «недоумкуватими», чи нав'язливо опікали або звинувачували у всіх смертних гріхах, майже у всіх дітей токсичних батьків зустрічається один і той самий симптом: занижена самооцінка, яка призводить до деструктивної поведінки. І так чи інакше, коли такі люди стають дорослими, вони відчувають себе недостойними, нелюбимими та неадекватними [5].

Травматичний досвід дитинства є критичним чинником, який впливає на психічне здоров’я та благополуччя у дорослому віці. Глибше розуміння цих процесів допомагає не лише лікувати наслідки, але й запобігати їм через освіту, раннє втручання та підтримку на рівні сім’ї й суспільства.

Список використаних джерел

1. Нагула О. Л. Батьківська компетентність як чинник психічного розвитку дитини. Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України. Вип. 5, 2012. С. 325-331.
2. Наказава Д. Дж. Уламки дитячих травм. Чому ми хворіємо і як це припинити. Київ: Book Chef, 2022. 384 с.
3. Шукалова О. С. Роль сімейного виховання в особистісному розвитку дитини. Електронний ресурс. Вісник післядипломної освіти: Київ, 2013. Вип. 9(2). С. 380-389. Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vpo_2013_9(2)__51
4. Модифікація, стандартизація та адаптація анкети негативного дитячого досвіду (ACE). О. В. Власова та ін. Scopus. Офтальмологічний журнал. 2022. Вип. 1. С. 63–72. URL: http://www.ozhurnal.com/ uk/archive/2022/1
5. Behrens KY, Hesse E, Main M (November 2007). Mothers' attachment status as determined by the Adult Attachment Interview predicts their 6-year-olds' reunion responses: a study conducted in Japan. Developmental Psychology/ 43 (6). P.155-3