У складному й загроженому воєнними діями на території нашої держави сьогоденні існують численні ризики як для безпеки людини, так і виклики щодо набуття й утримання нею власної ідентичності. Це може проявлятися на всіх рівнях : від хиб і розладів особистісної ідентифікації до помилок соціального ототожнення. Особливо гостро стоїть проблема з національною ідентичністю, адже, по суті, війна є одним із вимірів того, що різноспрямовані етнічні, національні ідентичності можуть породжувати зрадників, маргіналів та колабораціоністів, які хочуть ототожни ися з представниками іншої нації. Водночас війна із прадавнім геополітичним ворогом дає можливість набути справжнього патріотизму, ідентифікуватися в справжніх проукраїнських ролях і статусах, усвідомити своє справжнє національне Я.
Ідентичність зазвичай тлумачиться як продукт соціалізації особистості у різноманітних веторах, як наслідок її ототожнення з певними моделями для наслідування, зокрема в плані сімейності, професійної діяльності тощо.
Завдяки синтезу різномантіних за якістю афективних, інтелектуальних і діяльнісно-функціональних складників людина урухомлює свої глибинні ідентифікаційні потенціали, набуває впевненого й адекватного або хаотичного і фрагментарного ототожнення з дійсністю. Ідентичність є вкрай розлогим для інтерпретації філософсько-психологічним феноменом, а отже має багато варіантів розгляду, зокрема в плані врахування специфіки психогенези депривованої особистості та особивостей набуття нею своїх різномодальних тотожностей.
Специфіка проблеми полягає насамперед у тому, що депривовані діти переживають низку складнощів, порівняно з дітьми із нуклеарних сімей, наприклад, сироти і/або напівсироти не мають або мають недостатньо можливостей і моделей-мішеней для наслідування сімейнорольових, статеворольових та інших патернів поведінки.
Якраз соціальна чи не найбільше справляє негативний вплив на загальноособистісний, насамперед суспільний, громадянський, духовний та інший розвиток особистості. Вона сповільнює або й блокує адекватне і цілісне соціально-психологічне ототожненння, ускладнює міжкультурну коунікацію та адаптацію, а також гальмує особистісну самореалізацію.
Вважається, що депривація виступає потужним чинником блокування повносправного вільного розвитку особистості, зокрема й насамперед у плані набуття нею різновидової ідентичності.
Ключовою умовою та істотною запорукою долання негативного впливу соціальної депривації на дитину є культивування позитивних просоціальних гуманних цінностей і моделей поведінки.
Безперечно, феномен ідентичності доцільно вивчати насамперед у конкретному історичному соціуму, національного обєднання, етнічної спільноти тощо.
Слід враховувати специфіку розвитку психофізіологічні, психосоціальних компонентів психоструктури депривованої особистості, яка має низку відмінностей від пересічної людини.
Депривація має негативний вплив на різних етапах отногенезу людини, проте її руйнівний характер особливо небезпечний у ранньому дитинстві. До того ж очевидною спільною тезою багатьох концепцій постає те, що чим триваліший досвід депривування, тим складніший розвиток особистості, зокрема й у векторі набуття соціальної та іншої ідентичності.
Вважаємо, що науково-психологічне дослідження феноменології депривованої соціальної ідентичності є вельми актуальною проблемою та потребує подальших пошукових емпіричних і теоретичних узагальнень і студій. Це спричинено тим, що в умовах війни та післявоєнної дійсності істотно зростає кількість депривованих дітей, що потребує особливої уваги як з боку психологів, так і з урахуванням допомоги від соціальних педагогів, учителів та всіх інших фахівців соціономічного циклу.
Узагальненим науково-психологічним уявленням постає визнання того, що депривація ускладнює самоусвідомлення людини та гальмує або й девіантизує її ідентифікацію.
У цілій низці досліджень самосвідомості людини, яка перебувє у складних умовах депривації, йдеться про ускладнену психогенезу, а у найважчих випадках навіть про дизонтогенетичні процеси розвитку, насамперед виражена іррегулярність, асинхронність і затримка, спотворення тощо (І. Брецко, В. Васютинський, Я. Гошовський, Г. Лялюк, І. Мудрак, В. Орос та ін.),
Ключові основи феномену людської ідентичності базуються на врахуванні особливостей іднентифікації – процесу ототожнення. Психологічна складова ідентичності висвітлена в багатьох працях, зокрема в дослідженнях щодо специфіки набуття ідентичності (С. Арчер, Е. Еріксон, Дж. Марсіа, В. Павленко, Н. Пилат, І. Середницька Г. Теджфел, Дж. Тернер та ін.). Водночас проблеми набуття і засвоєння особистістю соціальної ідентичності в умовах сімейної депривації досліджені зазвичай опосередковано і потребують подальших поглиблених студій.
У наукових працях класиків психологічної науки зустрічаються окремі перетини дефініцій «депривація» та «ідентифікація», зокрема у концептуальних положеннях про феномен ідентичності ( Г. Брейкуел, А. Ватерман, Д. Марсіа, Дж. Мід, С. Мадді та ін.) зустрічаються твердження щодо співмірності ототожнювальноїї активності людини та обмеженнями її повномірного розвитку, по суті, депривованою психогенезою.
Цікаві ракурси соціальної ідентичності зосереджені у працях Г. Теджфела, Д. Тернера, С. Рейчера та ін., які крім розкриття фундаментальних проблем ототожнення людини в соціумі заторкують також і розвиток ідентифікації в умовах різноанітних обмежень та позбавлень.
Загальновідомі підходи щодо тлумачення кризи особистісної ідентичності концетровані у працях І. Середницької, Н. Пилат та ін., в яких відзначено, що депривована людина переживає дуже багато проблем дифузності й хаотичнотсті упродовж набуття своїх ототожнень у різних сферах.
Образ Я, Я-концепція, самоакцептація та інші складові психоструктури людини подані у працях фахівців галузі психології депривації (О. Блинова, В. Бочелюк, В. Васютинський, Д. Гошовська, Я. Гошовський, Л. Осьмак та ін.).
Варто зазначити цілий ряд досліджень щодо надання психореабілітаційної, ревіталізаційної допомоги депривованим людям (Д. Гошовська, Я. Гошовський, Н. Завацька, В. Орос та ін.).
У наших дослідженнях ми констатували, що вивчення психологічних особливостей самоприйняття як детермінанти розвитку соціальної ідентичності дітей, як виховуються і проживають в умовах різновидового сімейного депривування потребує залучення широкого діапазону теоретико-емпіричних підходів.
Вважаємо, що відсутність матері і батька як зразків для наслідування породжує переважання у дітей з інтернатних установ деперсивного модусу самоусвідомлення, підвищеного рівня зовнішньої та внутрішньої конфліктності та інших негативним тенденцій психічного розвитку. Також їм досить часто притаманні ознаки амбівалентності, вираженого пошуку усамітнення та індивідуальної замкнутості і самотності, які загалом дуже негативно і не сприятливо впливають на становлення самосвідомості.
Безперечно, соціальна депривація вносить суперечності і хиби у процеси статусно-рольового ототожнення дітей, позбавлених сімейної опіки.
Істотний вплив на психогенеззу депривованої особистості має якраз різнотипна сімейна депривація, адже вона негативно детермінує пошук і набуття різних сімейно орієнтованих ідентифікаційних моделей власної просоціальної поведінки дитини.
Отож зазначимо, що термін «ідентичність» застосовується доволі часто, проте в його тлумаченні є різні варіанти, в яких концентровані окремі ракурси людського ототожнення з іншими людьми.
Основним змістовим наповненням ідентичності виступає уявлення про те, що це насамперед відчуття самототожності, власної справжньості, повномірності і повноцінності у рефлексії зовнішнього світу, інших людей та самого себе в просторі і площинах цих комунікацій.
По суті, йдеться про набуття людиною певної тотожної адекватності, що відображає рівень стабільного і чіткого володіння нею своїм Я.
Загальновідомою є теза визначного вченого А.Тоффлєра, який відзначав, що мільйони людей напружено і складно відшукують свою унікальну і неповторну ідентичність, адже це істотно поолегшує та дозволяє набути людині якоїсь певної цілісності насамперед з метою подолання хаосу і впорядкування законів, правил, норм і постулатів свого життя.
Трактування ідентичності людини є дуже розлогими, однак основним акцентом варто обрати такий підхід - це переживання людиною/суб’єктом свого певного рівня тотожності з іншимиоб’єктом.
Ідентичністю вимірюється рівень і якість тотожності людини, її подібність/неподібність до інших людей, предметів, явищ, подій, конструктів, фактів тощо.
Традиційно можна виокремити ттакі основні концетпуально-теоретичні підходи до феноменології ідентичності :
- психоаналітичний (Е. Еріксон, Дж Марсіа, А. Фройд, З. Фройд та ін.);
- біхевіористський (Д. Кемпбел, Дж. Уотсон, В. Торндайн, С. Шериф та ін.);
- когнітивний підходи (Г. Теджфел, Дж. Тернер та ін.);
- символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, Ч. Кулі, Ю. Хабермас та ін.) .
Багатоманіття підходів все ж зводиться до визання того, що ідентичність це інтегративна і динамічна єдність, яка складається з різних компонентів та має завданням ототожнення людини у світі власної життєдіяльності.
Ідентичність людини складається із розгалуженої структурно-функціональної архітектоніки різних симптомів і аспектів її самості, свідомості, Я, Я-концепції тощо.
Ідентичність потрібно розглядати в її тяглості та розвиткові, онто- і соціогенеьтичному русі (Я. Гошовський, С. Максименко, Дж. Марсіа, І. Середницька та ін.).
Людська ідентичність є продуктом її самосвідомості,найвищим прояваом чого є унікальна его-ідентичність, проте водночас може бути й ототожнення із спільнотою, що трактується як групова або колективна ідентичність.
Вважається, що вдалим виміром ідентичності є визнання людиною свого суб’єктивного й унікально-індивідуального відчуття відповідності власному Я, самому собі, своїм цінностям і переконанням щодо розвитку своєї життєдіяльності в реаліях складного й різновекторного навколишнього соціального і біологічного світу.
Ідентичність визначається сукупністю і синтезом двох основних видів - особистісної та соціальної ідентичностей. Двовимірність ідентичності зумовлює появу такої концепції як так звана базова концепція балансу ідентичності.
Зазвичай ідентичність проявляється як намагання бути відповідним певним нормам, стандартам, правилам, тобто прагнення особистості якось співмірно відповідати базовим стратегіальним очікуванням свого комунікативного партнера.
Інколи феномен ідентичності трактують як синтез різних когнітивних схем і систем, як регуляторний аспект спілкування та діяльності.
На відмуну від індивідуально-особистісної оціальна ідентичність є поєднанням різних ототожнень, сумарних ідентифікацій та засвідчує приналежність до певної спільноти, напрклад, раси, нації, класу, професії тощо. Через цей механізм відбувається самопрезентація людини та співвіднесеність її з різними статусно-рольовими соціальними образами й категоріями.
Однак, беззаперечно, існує тісний і щільний кореляційний взаємозвязок, логічний континуум, дова основними полюсами якого виступають сзаємозалежні складові - особистісна і соціальна ідентичності людини.
Слід зазначити, що соціальна ідентифікація застосовується особистістю насамперед як потужний і результативний засіб та механізм власного самомаркуавння, самовизначення та самореалізації, а також постає емоційним позначальним фактором і когнітивною складовою різноструктурованої самосвідомсті, зокрема самооцінки, образу Я та Я-концепції.
Процеси набуття людиною соціальної ідентичності є тривалими і складними, адже відбувається ототожнення з різними гранями і проявами людського життя : від сімейно-особистісних форм до політико-економічних.
Різновидова психічна депривація постає потужним панпсихічним станом обмеження можливостей людини для задоволення базових та інших особистісних і соціальних потреб. Серед численних детермінант якраз депривація зумовлює відставання у розвитку та інші гальмівні тенденції психо- і соціогенези людини.
Актуальна проблематика вивчення різновидової депривації закорінена і детально висвітлена у багатьох науково-психологічних працях цілої низки вітчизняних і зарубіжних учених, які сумарно відзначають її несприятливий вплив на розвиток особистісті у всіх вимірах : від бослогічно-психофізіологічного до до соціально-духовного (Дж. Боулбі, І. Брецко, Я. Гошовський, Є. Макогончук, А. Маслюк, І. Мудрак, Л. Осьмак, А. Фройд та ін.).
Основною роблемою депривованої людини визначається її відірваність від нормальної та повномірної системноїсоціалізації в сімейному та соціально-культурному середовищі, Нестача контактів з мікродовкіллям призводить до численних деприваційних синдромів і симптомів, визначальною рсиою чого виникає деяке викривлення і/або й навіть затримка особистісного онтогогенезу та перезід до своєрідного дизонтогенезу.
Типовим супроводом депривації є переважання таких негативних і амортизаційних особистісних психостанів, як апатія, тривога, депресивність, фрустрованість, аутизація тощо. Депривація культивує тенденції до самотності й часто породжує розлади як на рівні когнітивно-інтелектуальних, так і у вимірі афективно-регулятивних і психосоціальних структур особистості.
Розвиток депривованих дітей перебігає дуже своєрідно та часто доволі відмінний від розвитку дітей-однолітків, що зростають у повноцінних сім’ях, та мають із ким як ідентифікуватися, так і поспілкуватися, погратися тощо.
Депривація обмежує та має деструктивний вплив на дітей без батьківської опіки, вона дискофортно впливає на всю психоструктур й самоусвідомлення. Цілком помітний її вплив на формування неадекватної самооцінки, розлади психоемоційності та інші негативи.
Особливо складно руйнівним проявом різновидової депривації є проблеми, спричинені нею для дітей-сиріт, які можуть набувати хибних і/або дифузних моделей сімейнорольової таі статеворольової ідентифікації.
У дослідженні Я. Гошовського висвітлено засадничі принципи ресоціалізації/ревіталізації депривованої особистості, розкрито сутнісне наповнення психолого-педагогічних підходів до усвідомлення такого цього багатозначного соціально-психологічного феномана.
Учений вважає, що становлення особистісної самосвідомості, відбуваючись в онтогенетичному поступі, в депривованих дітей має низку особливостей, зокрема через специфіку набуття ними особистісної ідентичності. Вкрай негативну роль відіграє насамперед так званий інституційний шпиталізм, який зумовлює те, що, що діти(сироти, напівсироти, позбавлені батьківської опіки) зростають і виховуються в складних і обмежувальних умовах і правилах інтернатного, тобто несімейного спілкування і виховання.
Така закладова обмежуваність негативно впливає на набуття дітьми статевих, сімейнорольових ідентифікаційних зразків і моделей, а отже й засвоєння ідентичностей.
Брак щирої партнерської внутрішньосімейної комунікативно-перцептивної взаємодії істотно позбавляє дитину можливостей пізнати якісь аспекти чи ракурси власного ототожнення в певних статусах і ролях, тобто депривація породжує гострий дефіцит не лише любові, але й вагомої оціально-ідентифікаційної інформації про життя і людей.
Різновидова, зокрема соціальна психічна депривація істотно пригнічує розвиток суб’єктності, блокує становлення самостійності, впевненості, незалежності, а отже й тотожності знедолених і позбавлених турботи дітей.
Унаслідок численних обмежень розвитку депривована дитина перебуває під постійним тиском та переживає проблеми як в ототожненні з відсутніми різними людьми, так і проблеми й негаразди у формуванні власного Я.
По суті, на думку вченого, депривація зумовлює появу розщепленого й амбівалентного модусу самоусвідомлення, негативно блокує особистісну активність, креативність і загалом дуже шкодить станові психофізичного здоров’я дітей [2; 3].
Отож базальною ознакою різнобічної соціальної зрілості людини постає її ідентичність, яка насамперед потужно репрезентує сомато-морфологічні, індивідуально-психологічні, соціальні та інші парамтери психоструктури особистісної самототожності. Набуття соціальної ідентичності через механізми саморефлексії сприяють різновекторній соціалізації людини, маркують її належність до певної расової, національної, релігійної та ін. соціокультурної спільноти.. Сімейна депривація як типовий дуже ускладнений варіант соціального депривування людини блокує комунікативні, сенсорні та інші ототожнення і загалом вкрай негативно впливає на особистісну психогенезу дитини. Зазвичай депривовані діти – вихованці інтернатних інституцій переживають багато проблем щодо повноцінного й повномірного набуття адеквантої самооцінки, самоприйняття, Я-концепції та відчувають хаотичність ототожнення у статеворольових і сімейностатусному пріоритетах та ідентичностях.
Здійснене нами емпіричне вивчення психологічних особливостей набуття соціальної ідентичності депривованими вихованцями школи-інтернату за допомогою надійного й достовірного інструментарію дало цікаві результати.
Ми провели своєрідне лонгітюдне дослідження в режимі порівняльних характеристик особливостей соціальної ідентичності дітей підліткового віку, які навчаються у сучасній школі-інтернаті. Констатувальний есперимент відбувавсяу хронологічно-порівняльному розрізі з досліджуваними за умовною назвою порівняльних груп (ЕГ – 2018 експериментальна група 2018 року та ЕГ – 2024 експериментальна група 2024 року [1].
З репрезентативною та гетерогенною вибіркою досліджуваних депривоаваних підлітків 2024 року були проведені всі методики з психодіагностичного пакету, які раніше проводилися з вибіркою 2018 року.
Результаnи факторного аналізу в обох порівнюваних групах дали дуже подібне виокремлення показників, тому назви чотирьох (з одинадцяти виокремлених) основних факторів були однаковими :
F1 «самоконфліктно-поступливе уникнення»;
F2 «рефлексивно-самозвинувачувальне ототожнення»;
F3 «конформно-інтровертна самотність»;
F4 «довірливо-залежне самоприйняття».
Завдяки кількісній обробці та якісній інтерпретації отриманих результатів порівняльного аналізу вдалося констатувати :
- в ЕГ - 2024 виокремилося дещо менше емпірично отриманих показників.
- у всіх показників ЕГ - 2024 нижчі цифрові значення (крім показника у третьому факторі «добросердечність – несамостійність – конформність» (0,657) в ЕГ -2024, який був вищий, ніж аналогічний показник в ЕГ -2018 та показника зі знаком «–» «шкала прийняття своєї зовнішності» (-0,635) у четвертому факторі, який проявився істотно вище в ЕГ - 2024).
- вичленувані фактори дали різне відсоткове наповнення сумарної дисперсії : ЕГ - 2018 внесок складає 72,2 % загальної дисперсії даних; ЕГ - 2024 внесок складає 67,3 % загальної дисперсії даних.
Нами були констатовані деякі відмінності за порівняльним диференіалами «стать» і «вік». Сумарно зауважуємо тенденцію до дещо вищої «соціальної навантаженості» процесів набуття ідентичності у досліджуваних з ЕГ -2024.
Вважаємо що для оптимізації особистісної психо- і соціогенези депривованих дітей доцільно задіювати ревіталізаційні психотехнології з урахуванням потужних теоретико-методологічних і практичних засад і підходів психоаналізу.
Перспективи подальших досліджень вбачаємо у проведенні крос-культурних емпіричних досліджень за різнонаціональними порівняльними векторами.
Список використаних джерел :
- Візнюк Ю.М. (2018). Емпіричне вивчення самоприйняття і соціальної ідентичності в депривованих підлітків: факторний профіль. Теоретичні і прикладні проблеми психології : зб. наук. праць Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Сєвєродонецьк : СНУ ім. В. Даля, 1 (45). 67 – 77.
- Гошовський Я. (2023). Ревіталізаційна парадигма у сучасній вітчизняній психологічній думці. Психологія ревіталізації : вікові та педагогічні виміри : монографія. За заг. ред.. Я. Гошовського. Луцьк : Волинський національний університет імені Лесі Українки, 7 – 43.
- Гошовський Я. (2008). Ресоціалізація депривованої особистості : монографія. Дрогобич : Коло, 480 с.
inforum.in.ua@ukr.net